13. Один номер

Я повернулася до номера Марка через десять хвилин.

З маленькою валізою, косметичкою і твердим наміром поводитися так, ніби ночувати в одному номері з чоловіком, якого ще вчора я ледь не поцілувала посеред ресторану, — абсолютно нормальна частина робочого відрядження.

Марк відчинив двері й подивився на валізу.

— Ви зібрали половину номера?

— Я жінка. «Взяти речі на одну ніч» — поняття дуже відносне.

— Ви живете за двоє дверей.

— Тим більше. Якщо щось забуду, відправлю вас.

Він забрав у мене валізу.

— Уже шкодую.

— Ви сьогодні часто це говорите.

Я пройшла всередину.

Номер Марка був трохи більшим за мій: спальня, невелика вітальня з диваном і балкон. На журнальному столику лежали документи, поруч стояла чашка кави, а піджак був недбало перекинутий через крісло.

Я зупинилася.

— Неймовірно.

— Що?

— У вас піджак лежить на кріслі.

Марк подивився спочатку на мене, потім на піджак.

— І?

— Я була впевнена, що він автоматично повертається на вішак одразу після того, як ви його знімаєте.

— Розчаровані?

— Навпаки. Уперше бачу докази, що ви жива людина.

— Не розповідайте нікому в офісі.

— Скільки коштує моє мовчання?

— З урахуванням вашої зарплати — уже достатньо.

Я усміхнулася й перевела погляд на диван.

— Отже, це ваше спальне місце?

— Моє.

Я оцінила його поглядом. Диван був хороший, але Марк — високий.

— Ви туди не поміститеся.

— Поміщуся.

— Ноги залишаться зовні.

— Переживу.

— Я можу спати тут.

Марк подивився на мене так, ніби я запропонувала йому вистрибнути з балкона.

— Ні.

— Чому?

— Тому що це мій номер і я запросив вас сюди.

— Ви мене не запросили. Ви поставили перед фактом.

— Тим більше.

— Дуже переконлива логіка.

Він поставив мою валізу біля спальні.

— Ліжко ваше.

— Добре.

Марк явно не очікував, що я так швидко погоджуся.

— І все?

— А ви хотіли, щоб я хвилин десять відмовлялася, а потім усе одно пішла спати в ліжко?

— З вами я вже нічого не прогнозую.

— Розумнішаєте.

***

Я пішла у ванну переодягнутися.

Коли повернулася, Марк сидів на дивані з ноутбуком. На мені знову були короткі домашні шорти й біла майка.

Він підняв голову.

Його погляд затримався на мені трохи довше, ніж вимагала звичайна ввічливість.

Я зупинилася біля дверей.

— Ви ж бачили це сорок хвилин тому.

— Я пам'ятаю.

— Тоді чому знову дивитеся?

Марк закрив ноутбук.

— Мені обов'язково відповідати?

— Бажано.

— Тоді тому, що мені подобається те, що я бачу.

Я не очікувала настільки прямої відповіді.

— О.

Він усміхнувся.

— Нарешті.

— Що?

— Знайшлося питання, після якого у вас немає готової відповіді.

Я прийшла до тями.

— Не радійте. Це тривало приблизно дві секунди.

— Я ними насолодився.

Я підійшла до ліжка й сіла, підібгавши під себе ногу.

— Ви завжди настільки прямолінійні після десятої вечора?

— Тільки коли дуже втомився контролювати кожне слово.

— Небезпечний режим.

— Для кого?

Я зустріла його погляд.

— Побачимо.

Кілька секунд ми мовчали.

Потім Марк відклав ноутбук і дістав із сумки маленьку чорну коробочку.

— До речі. Хотів вам дещо дати.

— Якщо це подарунок, то над романтичною частиною вам ще треба попрацювати.

Він простягнув мені коробочку.

Усередині лежав невеликий чорний брелок.

Я покрутила його між пальцями.

— І що це?

— GPS-трекер.

Я повільно підняла очі.

— Перепрошую?

— Після сьогоднішньої фотографії я подумав, що це не буде зайвим.

— Воронський, ми знайомі трохи більше тижня, а ви вже хочете знати, де я перебуваю двадцять чотири години на добу?

— Не хочу.

Я підняла брелок двома пальцями.

— Предмет у моїй руці стверджує протилежне.

— Доступ буде у вас. Я матиму його тільки якщо ви дозволите.

— Тобто ви ще й хочете, щоб я добровільно дала вам можливість за мною стежити?

— Саме тому це називається згодою, Єво.

— Ви дуже швидко засвоїли правильну термінологію.

— Працюю з вами. Доводиться.

Я знову подивилася на трекер.

Ще вчора я б, мабуть, посміялася й повернула його Марку. Але після сьогоднішнього фото і його розповіді про аварію ідея вже не здавалася настільки абсурдною.

— Добре.

Тепер здивувався він.

— Серйозно?

— Не змушуйте мене передумати.

— Не буду.

— Але є умова.

— Я навіть не сумнівався.

— Ви використовуєте його тільки в екстреній ситуації. Не тому, що я не відповідаю на повідомлення. Не тому, що вам цікаво, де я. І точно не тому, що вирішили перевірити, з ким я вечеряю.

Марк кивнув.

— Домовилися.

— Якщо порушите — я причеплю його до першої вантажівки, яка поїде в Польщу.

— Чому саме в Польщу?

— Не знаю. Перше, що спало на думку.

— Жорстоко. Я шукатиму вас у Варшаві.

Я засміялася.

— Отже, домовилися?

— Так. Тільки якщо матиму підстави думати, що вам загрожує небезпека.

— Тоді можете мати доступ.

Марк узяв телефон.

— Налаштую.

— Навіть не віриться, наскільки швидко наші стосунки перейшли на новий рівень.

Він підняв очі.

— Наші що?

Я зробила невинний вираз обличчя.

— Робочі стосунки.

— Звичайно.

— А ви про які подумали?

— Я вже достатньо добре вас знаю, щоб не відповідати на такі питання.

— Шкода. А вечір починав ставати цікавим.

***

Через пів години світло в номері майже повністю згасло.

Я лежала в ліжку, Марк — на дивані у вітальні.

Принаймні мав лежати.

Я перевернулася на інший бік.

Потім ще раз.

— Марку?

— Мм?

— Ви спите?

— Тепер уже ні.

— Вам там зручно?

Кілька секунд мовчання.

— Неймовірно.