12.

Кілька секунд я просто дивилася на фотографію.

Ми з Марком стояли біля переходу. Його рука була на моїй талії, моя — на його грудях. Якби я не знала, за яких обставин зробили цей кадр, він міг би здатися майже романтичним.

Проблема полягала в іншому.

Людина, яка його зробила, була поруч.

І я її не бачила.

Я ще раз перечитала повідомлення.

Барселона вам пасує, Єво.

Номер був незнайомий.

Ні пояснень, ні погроз, ні наступного повідомлення.

Я набрала:

Хто це?

Відповіді не було.

Чекати я не стала.

Взяла телефон і вийшла в коридор.

До дверей Марка було буквально кілька кроків.

Я постукала.

Він відчинив майже одразу.

На ньому все ще була сорочка, але вже без ременя, рукави закочені до ліктів. Схоже, моя поява здивувала його.

— Єво?

— Здається, ваш вечір без мене тривав недовго.

Кутик його губ піднявся.

— Якщо це привід повернути мене у ваш номер, можна було придумати щось простіше.

— Повірте, цей вам не сподобається.

Усмішка зникла.

Я простягнула йому телефон.

— Прийшло хвилину тому.

Марк узяв його.

Спочатку прочитав повідомлення.

Потім відкрив фотографію.

І змінився.

Не так, як тоді, коли я запитала про шрам у ресторані. Цього разу в його обличчі взагалі нічого не залишилося від чоловіка, з яким я жартувала ще кілька хвилин тому.

— Коли це прийшло?

— Щойно.

— Ви відповідали?

— Запитала, хто це.

— Більше нічого?

— Ні.

Він збільшив фотографію.

— Номер знаєте?

— Якби знала, навряд чи стояла б зараз тут.

Марк підняв на мене очі.

— Зайдіть.

Я пройшла в номер.

Він зачинив двері, перевірив замок, а потім підійшов до вікна й відсунув штору.

Я спостерігала за ним кілька секунд.

— Ви зараз серйозно?

— Цілком.

— Ми на сьомому поверсі.

— Я вмію рахувати.

— Тоді поясніть, навіщо перевіряєте вікно.

— Тому що хочу розуміти, що видно з номера.

Я схрестила руки на грудях.

— Марку, це фотографія з вулиці, а не замах на президента.

— Я бачу.

— Тоді чому ви поводитеся так, ніби зараз евакуюєте готель?

Він нічого не відповів.

Повернувся до телефона, переслав фотографію собі, а потім комусь зателефонував.

— Перевір номер, з якого це надіслали. І мені потрібні камери біля Carrer de Mallorca приблизно о третій двадцять... Так. Сьогодні.

Я подивилася на нього.

Оце вже було цікаво.

— У вас є людина, якій можна подзвонити о десятій вечора й попросити дістати записи з камер у Барселоні?

Марк завершив виклик.

— Є.

— І ви навіть не хочете пояснити, хто це?

— Ні.

— У вас дуже загадкове життя для людини, яка більшість часу сидить у скляному кабінеті.

— Єво.

— Що?

— Можна хоча б п'ять хвилин без жартів?

Я замовкла.

Не через тон. Він не був різким.

Навпаки.

Марк виглядав занадто серйозним.

Я сіла в крісло навпроти нього.

— Добре. Що відбувається?

— Поки не знаю.

— Але ви явно думаєте більше, ніж говорите.

— Я завжди думаю більше, ніж говорю.

— Це я вже помітила.

Він знову відкрив фотографію.

Я дивилася на нього й поступово починала розуміти, що мене непокоїть.

Не саме повідомлення.

Його реакція.

— Ви поводитеся так, ніби це вже траплялося.

Марк підняв очі.

— Що саме?

— Коли хтось знає, де ви перебуваєте, хоча не мав би.

Пауза тривала трохи довше, ніж мала.

— Марку?

— Це неважливо.

— Судячи з вашого обличчя, якраз навпаки.

Він поклав телефон на стіл.

— Ви завжди настільки наполегливі?

— Коли людина спочатку перевіряє мої вікна, а потім каже, що все неважливо, — так.

Він провів долонею по обличчю.

— Шість років тому я отримував повідомлення.

Я завмерла.

Шість років.

Я одразу згадала ресторан.

— Перед аварією?

Марк подивився на мене.

Цього разу не ухилився.

— Так.

***

Я не перебивала.

Навіть коли пауза затягнулася.

Марк підійшов до столу, налив собі води й сперся на його край.

— Тоді компанія була значно меншою. Ми якраз заходили в один великий проєкт, і я знайшов у документах кілька речей, яких там не мало бути.

— Яких?

— Платежі через підрядників, компанії-прокладки, завищені суми. Нічого, що можна було довести за один день, але достатньо, щоб почати ставити питання.

— І комусь ці питання не сподобалися.

— Очевидно.

— Вам погрожували?

— Спочатку радили займатися власним бізнесом. Потім почали приходити повідомлення про те, де я був, з ким зустрічався. Кілька фотографій.

У мене по спині пройшов холод.

Я подивилася на свій телефон.

— Такі?

— Схожі.

— А потім сталася аварія.

Марк кивнув.

Я згадала світлу лінію біля його брови.

— Що саме сталося?

Він на секунду відвів погляд.

— Я повертався додому на мотоциклі. На повороті відмовили гальма.

— І ви вважаєте, що це зробили навмисно?

— Не знаю.

— Але підозрюєте.

— Після аварії механік сказав, що пошкодження було дивним. Поліція нічого не довела. Я теж.

— А повідомлення?

— Припинилися.

Я дивилася на нього, намагаючись скласти все докупи.

— І ви після цього продовжили їздити на мотоциклі?

Марк ледь усміхнувся.

— З усього, що я вам зараз розповів, вас здивувало саме це?

— Намагаюся зрозуміти, це сміливість чи відсутність інстинкту самозбереження.

— Мені подобається мотоцикл.

— Переконливий аргумент.

Усмішка зникла так само швидко, як з'явилася.

Я знову подивилася на фотографію.

— Ви думаєте, це пов'язано?

— Не знаю. І саме це мені не подобається.

— Минуло шість років.

— Я знаю.

— Тоді чому зараз?

Марк мовчав.

А потім подивився на мене.