9.Межа

Ресторан виявився зовсім не таким, як я очікувала.

Чомусь, знаючи Марка, я уявляла місце з білими скатертинами, офіціантами, які розмовляють пошепки, і порціями такого розміру, що після вечері доводиться шукати іншу вечерю.

Натомість машина зупинилася на вузькій вулиці неподалік від моря. За невеликими дерев'яними дверима ховався внутрішній дворик із десятком столиків, живою музикою й терасою, над якою звисали гілки дерев.

Я озирнулася.

— Ви впевнені, що ми приїхали за правильною адресою?

— Уже починаю шкодувати, що не привіз вас у конференц-зал.

— Просто це місце виглядає так, ніби тут люди отримують задоволення від життя.

Марк поклав руку мені на спину, пропускаючи вперед.

— І я, на вашу думку, на таке не здатний?

Я озирнулася через плече.

— Саме це сьогодні й перевіряємо.

— Я думав, ми вечеряємо.

— Одне іншому не заважає.

Нас провели до столика на терасі. Звідси було видно частину вечірньої вулиці, а десь зовсім поруч чувся шум моря.

Я сіла навпроти Марка й узяла меню.

— Визнаю, вибір непоганий.

— Це третій комплімент за сьогодні?

— Ресторану.

— Звичайно.

— Вам обов'язково все переводити на себе?

— Ні, але сьогодні це напрочуд легко.

Я подивилася на нього поверх меню.

— Ви після ранкової розмови про зовнішність стали нестерпнішим приблизно на тридцять відсотків.

— Можете виправити ситуацію й сказати, що помилилися.

Я демонстративно оглянула його.

На вечерю він змінив футболку на темну сорочку, залишивши верхній ґудзик розстебнутим. Рукави були підкочені, а на передпліччі виднівся годинник.

На жаль, зранку я не помилилася.

— Не люблю брехати.

Усмішка на його обличчі стала ширшою.

— Оце вже було приємно.

— Не змушуйте мене шкодувати.

— Пізно.

Перші хвилин двадцять ми справді говорили про завтрашні переговори.

Я майже повірила, що вечеря залишиться робочою, доки офіціант не забрав тарілки, а Марк раптом не запитав:

— Чому саме три мови?

— У якому сенсі?

— Англійська, іспанська, французька. Ви ж не прокинулися одного ранку з думкою, що вам недостатньо однієї.

— Англійська була очевидною. Іспанську почала вчити в університеті, тому що закохалася в Іспанію після першої поїздки. Французьку взяла пізніше.

— Просто так?

— Мені подобається відчуття, коли приїжджаєш в іншу країну й не залежиш від того, чи хтось поруч тебе зрозуміє.

— Контроль.

Я примружилася.

— Це зараз людина, яка контролює навіть час мого виходу на роботу, поставила мені діагноз?

— Я лише помітив спільну рису.

— Не поспішайте шукати між нами спільне, Марку.

— Чому?

— Ще вирішите, що ми підходимо одне одному.

Він не відвів погляду.

— А ви вже вирішили, що ні?

Оце питання було трохи небезпечнішим за попередні.

Я повільно поставила келих на стіл.

— Ми говоримо про роботу?

— А вам хочеться говорити про роботу?

— Зараз — не дуже.

— Тоді ні.

Я усміхнулася.

— Ви сьогодні сміливіший.

— Можливо, справа в Барселоні.

— А можливо, у відсутності вашого столу між нами.

Марк тихо засміявся.

— Я вже казав, що починаю сумувати за цим столом?

— Казали. Але я вам не повірила.

— Правильно зробили.

Цього разу я першою відвела погляд.

— Тепер моя черга, — сказала я.

— Я вже починаю хвилюватися.

— Чому мотоцикл?

Марк трохи змінився в обличчі.

Не різко. Якби я не дивилася на нього в цей момент, можливо, навіть не помітила б.

— А чому ні?

— Тому що ви зовсім не схожі на людину, яка добровільно віддає контроль машині на двох колесах.

— Мотоцикл не забирає контроль. Навпаки, там усе залежить від тебе.

— Ось тепер стало зрозуміліше.

Він усміхнувся.

— Знову аналізуєте?

— Уже майже склала психологічний портрет.

— Сподіваюся, не збираєтеся показувати його HR.

— Залежить від результатів відрядження.

Я хотіла продовжити, але саме тоді помітила тонку світлу лінію біля його правої брови.

У кабінеті вона губилася. Тут, у теплому світлі тераси, була помітнішою.

— А шрам теж від мотоцикла?

Запитання вирвалося природніше, ніж я планувала.

Марк торкнувся брови.

— Так.

— Давно?

— Шість років тому.

Я чекала продовження, але його не було.

— Серйозна аварія?

— Достатньо.

Відповідь була спокійною, але я вже знала його настільки, щоб зрозуміти: двері зачинилися.

Я могла поставити ще одне питання.

Не стала.

— Добре. Не хочете — не розповідайте.

Він подивився на мене з легким здивуванням.

— І все?

— А ви очікували допиту?

— Від вас? Так.

— Бачите, я теж умію бути непередбачуваною.

— Це я вже зрозумів.

Кілька секунд Марк мовчав.

— Колись розповім.

Я зустріла його погляд.

— Коли захочете.

Уперше за весь вечір між нами не було гри.

І, можливо, саме тому цей короткий момент відчувався інтимнішим за весь попередній флірт.

Музика стала голоснішою ближче до десятої.

На невеликому майданчику біля тераси вже танцювали кілька пар.

Я спостерігала за ними, коли Марк раптом підвівся.

— Ходімо.

Я подивилася на простягнуту руку.

— Куди?

— Танцювати.

Я навіть озирнулася, ніби він міг звертатися до когось іншого.

— Ви?

— Не приховуйте настільки сильного здивування. Це трохи образливо.

— Просто сьогодні руйнується надто багато моїх уявлень про вас.

— Значить, вечір проходить не дарма.

Я подивилася на його руку.

— А якщо я не танцюю з керівництвом?

— У корпоративній політиці такого пункту немає.

— Ви перевіряли?

— Спеціально перед поїздкою.

Я засміялася й поклала долоню в його руку.

— Добре. Але якщо ви наступите мені на ногу, я вимагатиму компенсацію.