8. За межами офісу

 У четвер о сьомій ранку я стояла в аеропорту з кавою в руці й намагалася переконати себе, що люди, які добровільно обирають ранкові рейси, мають на це якісь вагомі причини.

Марк написав, що чекатиме біля стійок реєстрації, і я помітила його раніше, ніж він мене.

До цього моменту я була майже впевнена, що біла сорочка й дорогий костюм є частиною його анатомії. Сьогодні ж на ньому були темні джинси, чорна футболка й легка куртка, а звичний образ генерального директора залишився десь у київському офісі разом із його кабінетом і панорамними вікнами.

Так Марк виглядав молодшим.

І, що було значно гірше, привабливішим.

Я подумки нагадала собі, що ми їдемо у відрядження.

Саме у відрядження.

Марк підняв голову й нарешті побачив мене.

Для перельоту я обрала широкі світлі брюки з високою посадкою, чорний топ, який відкривав вузьку смужку живота, і легкий жакет, перекинутий через руку. Волосся зібрала недбало, залишивши кілька пасм біля обличчя, а замість підборів, які носила в офісі, взула білі кросівки.

Зручно, красиво і цілком доречно для літака.

Принаймні саме так я пояснювала собі вибір топа, коли збирала валізу.

Погляд Марка ковзнув по мені й затримався трохи довше, ніж вимагало звичайне привітання.

Я підійшла ближче.

— Щось не так?

— Намагаюся зрозуміти, куди поділася Єва Левицька, яка приходить до мене в кабінет у піджаках і з таким виглядом, ніби збирається звільнити половину правління.

— Залишила її в Києві. Вона дуже серйозна й погано переносить ранкові рейси.

Його погляд знову на секунду опустився нижче мого обличчя.

— Уже помітив, що сьогодні ви трохи інша.

Я усміхнулася.

— Марку, якщо продовжите так дивитися, мені доведеться запитати, що саме ви там помітили.

— А якщо я відповім?

— Тоді хоча б дізнаюся, наскільки погана у вас фантазія.

Він тихо засміявся й простягнув руку до моєї валізи.

— Давайте.

Я притримала ручку.

— Я сама.

— Єво, за чотири дні я вже зрозумів, що ви самостійна жінка, яка здатна сама носити валізи, відстоювати зарплату й, за необхідності, керувати невеликою державою. Дозволите хоча б донести її до реєстрації?

— Чому невеликою?

Марк подивився на мене кілька секунд, після чого все-таки забрав валізу.

— Добре. Середньою. Великі держави я не готовий довіряти людині, яка працює в мене четвертий день.

— Розумне рішення. Почнемо з вашої компанії.

— Ось цього я й боявся.

Я зробила ковток кави.

— До речі, мені подобається бачити генерального директора Vorsky Group із моєю валізою.

— Насолоджуйтеся моментом, бо він не повториться.

— Не давайте обіцянок, яких не зможете виконати. У нас попереду ще зворотний рейс.

Він похитав головою, але усмішку приховати не зміг.

Ми ще навіть не вилетіли, а відрядження вже обіцяло бути цікавішим, ніж я планувала.

Після реєстрації ми встигли випити ще по каві перед посадкою.

Марк щось переглядав у телефоні, а я кілька хвилин спостерігала за ним, доки не вирішила, що чотири дні поруч дають мені законне право задовольнити хоча б частину цікавості.

— У мене до вас питання.

Він підняв очі.

— Чомусь саме ця фраза у вашому виконанні останнім часом звучить як попередження.

— У вас є життя?

— Перепрошую?

— За межами Vorsky Group. Друзі, спорт, жінки, якісь абсолютно безглузді захоплення, про які соромно розповідати на першій зустрічі.

— Ви зараз проводите ще одну співбесіду?

— Намагаюся зрозуміти, з ким проведу наступні чотири дні. Професійну частину я вже більш-менш оцінила.

— І як результати?

— Я досі працюю у вашій компанії, тому можете вважати це позитивною оцінкою.

— Від вас це майже комплімент.

— Не перебільшуйте.

Марк відклав телефон.

— Добре. Друзі є, спорт теж є, а щодо жінок я не впевнений, наскільки детальний звіт ви очікуєте.

— Можете обмежитися основними показниками.

— Боюся, ця інформація не входить до вашого рівня доступу.

Я засміялася.

— Цікаво. Повну фінансову модель компанії мені показали, а ваше особисте життя виявилося конфіденційнішим.

— Фінансова модель значно безпечніша.

— Я дивлюся, із самовпевненістю у вас теж усе чудово.

— Ви самі запитали. Я лише намагаюся відповідати чесно.

— Тоді продовжимо нашу імпровізовану співбесіду. Яке у вас найбільш безглузде захоплення?

На секунду його погляд змінився, хоча усмішка залишилася.

— Мотоцикл.

Я здивовано підняла брови.

— Серйозно?

— Не схоже?

— Якщо чесно, я уявляла, що ваше найекстремальніше захоплення — переставляти зустрічі в чужих календарях без попередження.

— Ви дуже обмежено мене оцінювали.

— Який мотоцикл?

— Ducati.

Я повільно кивнула.

— Тепер усе стало трохи гірше.

— Чому?

— Гарний чоловік, Ducati, проблеми з контролем... Ви ж розумієте, що це майже набір кліше?

Марк усміхнувся, але з усього сказаного, звичайно, почув лише одне.

— Гарний?

Я прикусила губу, намагаючись не засміятися.

— Не захоплюйтеся. Я описувала типаж.

— Використовуючи мене як приклад.

— Винятково в дослідницьких цілях.

Він трохи нахилився до мене.

— Мені подобається ваше дослідження. Особливо попередні результати.

— А мені вже не подобається, як швидко вони вплинули на вашу самооцінку.

— Пізно. Інформація отримана й зафіксована.

— Тоді доведеться терміново знайти у вас якийсь фізичний недолік, щоб відновити баланс.

Він кілька секунд дивився мені просто в очі.

— Можете починати шукати.

Я відчула, як усмішка сама з'являється на губах.

— Не провокуйте мене, Воронський.

— Я? Навіть не думав.

Брехав.

І ми обоє це знали.

У літаку нам дісталися сусідні місця.

Я зупинилася в проході й подивилася спочатку на квиток, потім на Марка.

— Це Анна?