7. Рішення

Наступного ранку Єва зайшла до мого кабінету без стуку.

За два дні роботи це вже починало нагадувати традицію.

Зазвичай вона з'являлася з папкою, ноутбуком або черговим питанням, на яке я не хотів відповідати. Цього разу в її руках був лише телефон.

Вона підійшла до столу й поклала його переді мною.

— Сподіваюся, це не частина вашої корпоративної програми адаптації.

Я прочитав повідомлення.

Потім друге.

Жартувати бажання зникло.

— Коли ви це отримали?

— Учора ввечері, майже одразу після того, як вийшла з офісу.

— І вирішили почекати до ранку?

— Спочатку перевірила номер, але він одноразовий. Нічого корисного я не знайшла.

Я підняв на неї очі.

— Наступного разу, якщо вам погрожуватимуть, спочатку телефонуйте мені, а вже потім грайте в приватного детектива.

— Об одинадцятій вечора?

— Коли ви писали мені об одинадцятій щодо контракту, час вас не бентежив.

Єва трохи примружилася.

— Добре, цей аргумент зараховано, але не радійте занадто сильно.

За інших обставин я б усміхнувся.

Зараз мене значно більше цікавило, хто встиг настільки швидко звернути на неї увагу.

— Кому ви розповідали про повідомлення?

— Нікому. Ви перший.

— А про невідповідність у документах?

— Вам і Сергію, хоча Сергій знав про неї ще до нашої зустрічі. Фінансовий відділ уже почав виправляти пакет.

Це було очікувано.

— Що саме ви запитували в Мельника?

— Хто збирав фінальну версію і на якому етапі могла з'явитися помилка. Він сказав, що документ проходив через кількох людей.

Я ще раз подивився на повідомлення.

Про саму невідповідність знало достатньо людей, і це нічого не доводило. Значно цікавішим було те, що автор повідомлення знав: Єва не задовольнилася поясненням і продовжила ставити запитання.

Це суттєво звужувало коло.

— Ви підозрюєте Сергія? — запитала вона.

— Я цього не казав.

— Але ви саме про нього зараз думаєте.

— Я думаю про всіх, хто мав доступ до інформації.

— З вами, мабуть, неймовірно приємно працювати. Відчуваєш безмежну довіру керівництва.

— Ви протрималися вже два дні, тому, очевидно, не все настільки погано.

— Не поспішайте з висновками. Мій випробувальний термін ще не закінчився.

— Мій, як я розумію, теж.

На її обличчі нарешті з'явилася слабка усмішка.

— Приємно, що ви швидко навчаєтеся.

Я повернув їй телефон.

— Є підстави вважати, що частина інформації щодо міжнародного проєкту могла виходити за межі компанії.

Усмішка зникла.

— Ви говорите про витік?

— Поки лише про підозру. Доказів недостатньо.

Єва кілька секунд мовчала, очевидно, зіставляючи почуте з подіями останніх двох днів.

— Ви знали про це до того, як найняли мене?

Я очікував цього питання, але від цього воно не стало зручнішим.

— Я знав, що з проєктом можуть бути проблеми.

— І саме тому вам знадобилася людина ззовні.

Вона не питала.

Вона вже зробила висновок.

— Частково.

— Тобто ви знали про мене ще до того, як HR запросив мене на співбесіду?

Я не відповів одразу, і цієї секунди їй вистачило.

— Зрозуміло.

— Єво...

— Ні, мені навіть цікаво. Ви спочатку знайшли мене, потім привели в компанію з можливим витоком інформації, а про маленьку деталь щодо витоку вирішили не згадувати?

У її голосі не було страху. Вона сердилася, і чомусь саме це мене заспокоювало більше, ніж мало б.

— Я не використовував вас як приманку, якщо ви про це.

— Добре, що уточнили, тому що звучати все почало приблизно так.

Я підвівся.

— Мені був потрібен спеціаліст, який не має жодних зв'язків усередині компанії й здатний подивитися на проєкт незалежно. Чотири місяці тому я побачив вашу роботу з однією угодою і запам'ятав ім'я. Коли відкрилася позиція, попросив HR зв'язатися з вами.

— І все?

Ні.

Але решту вона поки що знати не мала.

— Усе, що стосується вашого найму.

Єва похитала головою.

— Ви зараз дуже акуратно підбираєте слова.

— Професійна деформація.

— А я дуже добре помічаю, коли люди уникають прямої відповіді.

— Саме за це я вам і плачу.

— На двадцять п'ять відсотків більше бюджету.

Я не втримав усмішки.

— Ви збираєтеся нагадувати про це до кінця контракту?

— Залежить від того, наскільки часто ви даватимете привід.

Уперта.

Розумна.

І дедалі небезпечніша для мого спокою.

— Якщо після повідомлення ви хочете вийти з цього проєкту, скажіть зараз. На вашу позицію в компанії це не вплине.

Єва навіть не витратила часу на роздуми.

— Не хочу. Але якщо щось стосується мене або моєї безпеки, більше не вирішуйте самі, що мені потрібно знати.

Я звик контролювати інформацію не тому, що мені подобалося командувати людьми. Просто досвід навчив мене, що іноді одна деталь, яка потрапила не в ті руки, коштує значно дорожче, ніж можна було передбачити.

Шість років тому я вже одного разу не помітив небезпеку вчасно.

Повторювати цю помилку не збирався.

— Домовилися. Якщо це безпосередньо стосуватиметься вас, ви знатимете.

— Усю правду?

— Ви завжди торгуєтеся до останнього?

— Тільки коли знаю, що можу отримати більше.

Я впізнав власні слова й усміхнувся.

— Усю.

— Ось тепер ми домовилися.

Вона вже збиралася йти, коли я згадав про ранковий лист.

— До речі, наші плани змінилися. Переговори в Барселоні перенесли, тому вилітаємо в четвер.

Єва зупинилася.

— Мене трохи насторожує ваше «вилітаємо». Хто саме?

— Ви і я.

Її брови повільно піднялися.

— Удвох?

— Чому всі так реагують на це слово?

— Можливо, тому що залежно від компанії воно може мати дуже різний підтекст.

Я подивився на неї уважніше.

Оце вже було навмисно.

— Вас бентежить моя компанія?

— Я ще не визначилася.

— У вас буде чотири дні в Барселоні, щоб сформувати остаточну думку.