3. Швидкість

Я рідко їжджу на мотоциклі в костюмі.

Але сьогодні був саме той вечір, коли мені було байдуже.

Паркінг майже спорожнів. Мої кроки відбивалися від бетонних стін, доки я йшов до дальнього ряду.

Чорний Ducati стояв там, де я залишив його кілька днів тому.

Я провів долонею по баку.

Денис називав його найдорожчим способом самогубства з усіх, які я міг собі дозволити.

Після того, що сталося шість років тому, він мав право так думати.

Телефон завібрував.

Денис:

- Ти де?

Я глянув на годинник: 21:17.

Домовлялися на дев'яту.

- Їду.

Відповідь з'явилася майже одразу.

- Тільки скажи, що не на цій хріні.

Я усміхнувся й прибрав телефон.

Запізно.

Піджак залишив у машині. Краватку зняв ще в кабінеті. Натягнув шкіряну куртку, застебнув шолом.

Двигун ожив.

Я не сідав за кермо мотоцикла майже два роки після аварії.

Лікарі дозволили значно раніше.

Я — ні.

А потім одного ранку зрозумів, що не хочу до кінця життя боятися речі, яка колись мало мене не вбила.

Я виїхав із паркінгу.

Денис чекав на терасі ресторану.

Побачив мене — точніше, шолом у моїй руці — й похитав головою.

— Тридцять п'ять років.

Я відсунув стілець.

— І тобі привіт.

— Успішна компанія. Водій. Дві машини.

— Три.

— Дякую, Марку. Саме ця деталь робить твою поведінку адекватною.

Я усміхнувся.

Денис був одним із небагатьох людей, які могли розмовляти зі мною так і не шукати нову роботу наступного ранку.

Ми знали одне одного майже п'ятнадцять років.

Він знав мене ще до Vorsky Group.

І пам'ятав речі, які я волів не згадувати.

— Як справи? — запитав він.

— Нормально.

— У тебе коли-небудь буває інша відповідь?

— Буває.

— Яка?

— Добре.

Денис розсміявся.

— З тобою неймовірно цікаво спілкуватися.

— Ти сам мене запросив.

— І вже шкодую.

Офіціант залишив меню й відійшов.

— До речі, — Денис перегорнув сторінку. — Як пошуки людини на міжнародний напрямок?

— Закінчили.

— Нарешті. Хто?

— Левицька.

Його рука зупинилася.

— Та сама?

Я підняв очі.

— Та сама.

— І вона погодилася?

— Прийняла офер.

Денис повільно відклав меню.

— Цікаво.

— Що?

— Нічого.

Я знав його достатньо добре.

— Денисе.

— Ти чотири місяці знав про існування цієї жінки, змусив HR витягнути її на співбесіду після першої відмови, а тепер особисто найняв.

— Я нікого не змушував.

— Звичайно. Ти наполегливо попросив.

— Вона потрібна для проєкту.

— Я знаю.

— Тоді в чому проблема?

Він кілька секунд розглядав мене.

— Вона гарна?

Я взяв меню.

— До чого тут це?

На обличчі Дениса з'явилася усмішка.

— Зрозуміло.

— Що тобі зрозуміло?

— Якби ні, ти б просто відповів «ні».

Я подивився на нього поверх меню.

— Ти надто багато аналізуєш.

— П'ятнадцять років знайомства. Я заслужив це право.

— Не пригадую, щоб видавав тобі такий дозвіл.

— Саме тому я його й не просив.

Я похитав головою.

— Закрили тему.

— Звісно. Вона гарна — тему закрито.

— Денисе.

Він розсміявся й нарешті відкрив меню.

-----

Було майже одинадцять, коли ми вийшли з ресторану.

Нічне повітря було прохолодним.

Я вже збирався надягнути шолом, коли почув:

— Марку.

Обернувся.

Денис більше не усміхався.

— Ти знаєш, що швидкість нічого не змінює?

Мій погляд ковзнув до Ducati.

— Знаю.

— Тоді навіщо?

Я міг відповісти.

Але не став.

— Добраніч, Денисе.

За хвилину двигун заглушив усе інше.

---

Нічний Київ подобався мені більше.

Менше машин. Менше людей. Менше шуму.

На мотоциклі залишалися тільки дорога й наступний поворот.

Можливо, саме тому я знову на нього сів.

На світлофорі я зупинився.

У дзеркалі на секунду побачив власне відображення.

Пальці машинально торкнулися невеликого шраму біля правої брови.

Шість років.

Іноді здавалося, що минуло значно більше.

Я майже не пам'ятав самого удару.

Пам'ятав мокрий асфальт, світло фар.

Автомобіль, який опинився там, де його не мало бути.

А потім — лікарню. Поліція назвала це випадковістю.

Можливо, так воно й було.

Принаймні останні шість років я намагався себе в цьому переконати.

Я додав газу.

Думати про минуле сьогодні не хотілося.

Через три тижні в моїй компанії з'явиться Єва Левицька.

І чомусь мені здавалося, що проблем із теперішнім мені скоро вистачатиме.