2. Саме вона

 Двері зачинилися.

Я ще кілька секунд дивився на них.

Більшість кандидатів на її місці погодилися б відразу. Особливо після того, як генеральний директор фактично дав зрозуміти, що робота їхня.

Левицька торгувалася,навіть тоді, коли вже перемогла.

Я повернувся до столу й відкрив її резюме.

Двадцять вісім років. Три мови. Міжнародні проєкти. Кілька великих контрактів.

Один із них я знав особливо добре.

— Ну?

Анна зайшла до переговорної.

— Що?

— Наступний кандидат через десять хвилин. Продовжуємо?

— Ні.

— Левицька не підійшла?

Я закрив папку.

— Навпаки. Дайте їй те, що вона просить.

Анна здивовано підняла брови.

— На двадцять п'ять відсотків більше бюджету?

— Так.

— А інші кандидати?

— Скасуй.

— Марку, ми півтора місяця шукали людину.

— Уже знайшли.

Вона кілька секунд дивилася на мене.

— Добре. Зроблю офер.

Анна дійшла до дверей і зупинилася.

— Я тільки одного не розумію.

— Чого?

— Чому ти сам проводив співбесіду? Ти цього не робиш зазвичай.

— Сьогодні зробив.

— Чому?

Я подивився на резюме.

— Хотів переконатися.

— У чому?

— Що потрібна саме вона.

Анна примружилася, але нічого не сказала.

І правильно.

Близько дев'ятої я нарешті залишився в офісі сам.

На краю столу все ще лежала папка Левицької.

Я мав би просто піти додому. Натомість дістав телефон.

Старий лист чотирьохмісячної давності, знайшовся швидко. Це був аналітичний звіт про угоду одного з наших конкурентів, яка зірвалася буквально перед підписанням.

Хтось із їхньої команди вчасно помітив ризик, який пропустили інші.

Я прокрутив документ униз.

Єва Левицька.

Тоді це було лише ім'я.

Я відкрив листування з Анною.

Повідомлення, яке надіслав їй того самого вечора, досі було там:

"Мені потрібна Левицька. Знайди всю інформацію".

Чотири місяці тому мені була потрібна людина, здатна побачити те, чого не помічають інші.

Сьогодні я переконався, що не помилився.

Майже.

Бо тепер була одна проблема.

Єва думала, що сама обрала цю роботу.

І поки що я не збирався розповідати їй, що це було не зовсім так.