5

Повернувшись додому, ми одразу взялися до роботи.

До самого вечора розбирали старі речі, виносили непотріб, сортували все, що ще можна було залишити. Коли сонце почало ховатися за деревами, подвір'я вже було заставлене десятками мішків зі сміттям.

Я задоволено оглянула результати нашої праці, але раділа недовго.

З'явилася нова проблема.

Усе це сміття тепер треба було кудись подіти.

— Та що тут думати, — відмахнулася Лізка. — Більшість цього мотлоху чудово горить. Бабуся завжди таке сміття спалювала. У неї навіть бочка в городі для цього є.

Ідея здалася мені цілком слушною. Так ми швидко позбудемося більшої частини непотребу, а з тим, що залишиться, завтра домовимося про вивіз.

— Показуй ту бочку, — кивнула я, підхоплюючи один із мішків.

Лізка взяла другий, і ми потягли їх до городу.

Майже в самому кінці ділянки й справді стояла велика залізна бочка. Її чорні від сажі боки красномовно свідчили, що без роботи вона не простоювала.

Здавалося, за роки служби через неї пройшла не одна сотня мішків зі сміттям.

Лізка висипала вміст першого мішка до бочки, дістала запальничку й із задоволеною усмішкою підпалила папір. Вогонь швидко взявся за сухе сміття і рівномірно загудів.

— От бачиш, — самовдоволено сказала вона. — А ти переживала.

Я ще хвилину постояла, переконалася, що все під контролем, і підхопила порожній мішок.

— Ходімо по наступні. Поки це догорить, ще кілька принесемо.

Ми ледве встигли зробити кілька кроків, як позаду пролунав такий вибух, що я від несподіванки мало не присіла.

Повітря здригнулося.

Над головами щось просвистіло.

Я обернулася саме в ту мить, коли залізна бочка підскочила майже на метр, перекинулася набік, а величезний стовп полум'я з ревом рвонув угору.

Розпечений папір красивим феєрверком розлетівся по всьому городу.

За секунду суха трава вже весело палала в кількох місцях.

Ми з Лізкою мовчки дивилися на це секунд зо дві.

— Марино...

— Що?

— Воно ж... не мало так.

— Я вже здогадалася!

Наступної миті ми обидві кинулися до вогню.

Лізка схопила найближче відро, але воно виявилося порожнім. Вона з розмаху жбурнула його набік і почала затоптувати полум'я ногами.

Я вихопила старий мішок і заходилася ляскати ним по вогню.

Дарма.

Від кожного удару іскри лише веселіше розліталися в різні боки, ніби ми не гасили пожежу, а навпаки старанно її розпалювали.

— Марино! Не бий так!

— А як бити?!

— Не знаю!

Полум'я тим часом спокійно повзло до сухого бур'яну.

Я кинулася до криниці, набрала пів відра води й побігла назад. Від хвилювання перечепилася об мішок зі сміттям, красиво проїхалася колінами по землі й вилила всю воду собі під ноги.

— Чудово! — простогнала я.

Лізка теж не розгубилася.

Біля грядок стояла ще одна велика бочка, у якій бабуся колись збирала дощову воду для поливу.

Лізка помчала просто до неї, очевидно сподіваючись набрати води.

На повному ходу вона спробувала загальмувати, але було вже пізно. Вона з розмаху врізалася в металевий бік, бочка дзенькнула, перекинулася, а Ліза разом із нею покотилася по городу, голосно лаючись.

Я кинулася її піднімати, але вона, вимазана з голови до п'ят, лише відмахнулася.

— Не чіпай мене! Гаси!

— Чим?!

— Не знаю! Думай!

На наше щастя, дим уже помітили сусіди.

Через хвилину з усіх боків почали збігатися люди з відрами, шлангами, лопатами й навіть мокрими ряднами.

Хтось командував, хтось уже заливав траву водою, а ми з Лізкою лише бігали між усіма, більше заважаючи, ніж допомагаючи.

І саме тоді з сусіднього городу вилетів кремезний чоловік років п'ятдесяти. Босоніж, у самих потертих сімейках, він мчав так, ніби на городі горів не бур'ян, а його власне життя.

— Іроди! — заволав він ще здалеку. — Що ви наробили?!

Він підбіг до бочки, яка вже перестала горіти, зазирнув усередину, а тоді схопився руками за голову.

— Та щоб вас!.. Моє...

— Що ваше? — не зрозуміла я.

Чоловік мало не плакав.

— Моє добро...

— Яке ще добро?

— Я там від жінки сховав...

Він замовк, а навколо запала така тиша, що було чути, як потріскує трава.

— ...шість пляшок самогону.

Я повільно перевела погляд на перекинуту бочку.

Потім на чоловіка.

Потім знову на бочку.

— Ви... сховали самогон... у бочці для спалювання сміття?

— Та хто ж знав, що ви саме сьогодні її підпалите?!

У натовпі щось недобре засопіло.

Вперед повільно вийшла невисока жінка з кухонним рушником у руках.

— Значить... від жінки сховав...

Чоловік побілів.

— Галю... я зараз усе поясню...

Вона мовчки розмахнулася.

Лясь!

— Це ти, значить, усе повиливав?!

Лясь!

— Оце, виходить, "не п'ю вже третій місяць"?!

Лясь!

Чоловік ганяв городом швидше, ніж кілька хвилин тому біг до пожежі, а дружина впевнено наздоганяла його, не перестаючи виховувати рушником.

Ми з Лізкою стояли поруч, вимазані сажею, із попелом у волоссі й абсолютно однаковими обличчями людей, які щиро не розуміють, у який саме момент життя все пішло шкереберть.

Саме тоді за нашими спинами пролунав спокійний чоловічий голос:

— Що тут відбувається?

Я обернулася на голос і завмерла.

До нас, дорогою вітаючись за руку з чоловіками, неквапливо йшов високий поліцейський.

Я й сама була далеко не низенькою, тому чоловіки, які були вищими за мене, траплялися нечасто. Зазвичай вони виявлялися або одного зі мною зросту, або взагалі нижчими, через що я давно перестала звертати увагу на такі дрібниці.

Але цей... Цей був справжнім велетнем.

Метр дев'яносто, а може, й більше. Широкі плечі, міцна статура й така впевнена постава, ніби він одним своїм виглядом міг навести лад у будь-якому хаосі.

Темна поліцейська форма сиділа на ньому бездоганно. Коротко підстрижене темне волосся, легка щетина, різкі риси обличчя й уважний погляд, який повільно ковзнув згарищем, натовпом сусідів, чоловіком у сімейках, що безуспішно тікав від дружини, а потім зупинився на мені.