4

Ми тільки вийшли за хвіртку, як позаду пролунав несамовитий крик, а за ним — гуркіт металевих відер.

Я обернулася.

Посеред дороги в калюжі води лежав невисокий чоловічок у спортивних штанях і жовтій майці.

Він кволо смикав босими ногами й витріщався на мене так, ніби побачив привида.

Два відра тим часом покотилися дорогою.

Я підібрала їх і підійшла до чоловіка.

— Вам допомогти? — лагідно запитала я.

Він заплющив очі, важко зітхнув, а тоді насилу звівся на ноги. Зріст у нього був такий, що носом він опинився десь на рівні мого живота.

Підняв голову, подивився на мене... і раптом розтягнувся в такій щасливій усмішці, що його обличчя миттєво подурнішало.

Саме в цей момент до нас підскочила Лізка.

— Гей, мужик, чого розлігся?

Усмішка одразу зникла.

— Впав, — буркнув він і невдоволено глянув на Лізку.

Лише тепер я звернула увагу, що майже біля кожного двору стояли люди й із неприхованою цікавістю дивилися на нас.

Чоловік перевів погляд із Лізки на мене й знову блаженно усміхнувся.

— Нам би дещо дізнатися, — усміхнулася я.

Я вирішила спочатку підготувати ґрунт.

Варто буде сестрі дістати пляшку, і кожен чоловік біля магазину одразу стане муляром, штукатуром, покрівельником і електриком в одній особі.

Краще спочатку зібрати інформацію про місцевих майстрів, а вже потім вирішувати, кого брати на роботу.

Думка здалася мені настільки вдалою, що я навіть усміхнулася.

— Ну, раз треба, то питайте.

Я краєм ока глянула на сусідів, які вже відверто нашорошили вуха, й зрозуміла, що тут розмовляти не варто.

— Може, зайдемо до вас і там спокійно поговоримо?

— Звісно... заходьте... тобто... прошу.

Я кивнула сестрі.

— Лізо, принеси води.

Вона без особливого ентузіазму взяла відра й попрямувала до колонки, що стояла метрів за тридцять від будинку.

Чоловік так і залишився стояти струнко, сором'язливо перебираючи пальцями босих ніг.

Коли Лізка повернулася з повними відрами, він нарешті отямився, підтюпцем кинувся до свого будинку, широко розчинив двері й, мало не зігнувшись навпіл, надзвичайно люб'язно промовив:

— Заходьте... ось сюди... прошу...

Ліза, насилу протиснувшись повз господаря з відрами в руках, поставила їх на лавку біля стіни й першою зайшла до будинку.

Хата була великою, але трохи захаращеною.

З першого погляду ставало зрозуміло — жіноча рука тут давно нічого не торкалася.

Водночас назвати оселю занедбаною чи бідною язик не повертався.

Старі, але міцні меблі займали майже кожен вільний куток, а в серванті гордо красувався сервіз, який колись був мрією чи не кожної господині.

На столі залишилися недоїдена вечеря й недвозначні сліди того, що хтось нещодавно добре посидів.

— Ось... тут і живу, — широко розвів руками господар.

— Чудово, — кивнула я. — А де нам можна присісти?

— Та де вам зручно... Он на дивані сідайте.

Мені здалося, що знайомство варто почати правильно. Я простягнула руку.

— Марина.

Чоловік потиснув її й трохи скривився.

— А по батькові?

— Петрівна. Але можна просто Марина.

— А я Євген Борисович. Хоч теж можна без по батькові. Люди ми прості... Ні чинів, ні звань... не заслужили, тобто...

Він кілька разів струснув кистю, ніби моє рукостискання виявилося для нього надто міцним.

— А це моя сестра — Єлизавета Іванівна.

Євген Борисович одразу підвівся.

— Здрастуйте.

— Він що, мене раніше не бачив? — прошипіла Лізка мені на вухо.

— Може, у нього зір поганий, — так само тихо відповіла я.

Я відкрила рюкзак і дістала одну з пляшок.

Євген Борисович побачив її й буквально підскочив із місця.

— Та що ж ви одразу не сказали!

За кілька хвилин на столі вже з'явилися ковбаса, сало, сир, грудинка, нарізані так старанно, ніби до нього мала приїхати президентська делегація.

Та раптом господар ляснув себе по лобі.

— Та як же ж!

І, не пояснюючи нічого, вибіг із хати.

— Огірочки! — долинуло вже з двору. — Торішні, але такі хрумкі, що саме під... е-е... розмову!

— І що ми тут робимо? — невдоволено пробурмотіла Лізка.

— Проводимо розвідку.

— Яку ще розвідку? Нам нормальні майстри потрібні. Що ти хочеш дізнатися від цього недоробленого? Я що, дурна, його на роботу брати?

— Не знаю, дурна ти чи ні, — знизала я плечима. — Іноді мені здається, що так. А іноді — що ні.

Лізка насупилася.

— Гадаєш, якщо ми прийдемо під магазин і ти дістанеш пляшку, хтось скаже правду? Та вони всі в одну мить стануть найкращими будівельниками області. А тут ми спокійно поговоримо, дізнаємося, хто що вміє, хто за що береться, кого люди хвалять, а кого обходять десятою дорогою. І вже тоді вирішимо, кого наймати.

Лізка задумалася.

Саме в цю мить до кухні буквально влетів Євген Борисович, притискаючи до грудей дві трилітрові банки.

— Ось! Мамині! — гордо поставив він їх на стіл. — Царство їй небесне...

Він поспіхом перехрестився на ікону в кутку, відкрив банки, і кухня миттєво наповнилася запахом кропу, часнику й маринаду.

Нарешті всі сіли за стіл.

Євген Борисович дістав чарки й почав наливати.

— Ну, по маленькій...

Щоправда, його «маленькі» були приблизно такого розміру, як наші великі.

Ми з Лізкою мовчки переглянулися, але сперечатися не стали.

— Ну, за знайомство, — запропонував він.

Приречено похитав головою, подивився на чарку так, ніби збирався в ній втопитися, і одним ковтком випив.

Ми теж випили, ледь не зомліли і узялися до закуски.

— А скажіть, Євгене Борисовичу, а господиня ваша де? — запитала я, коли змогла перевести подих.

Що не кажи, а самогон у дядька що треба.

— Жінка, чи що? — сумно всміхнувся він і клацнув пальцем по пляшці. — Через оце діло й лишився сам. Уже років із сім як розійшлися.

Він ненадовго замовк.

— Син зараз служить. А я... — чоловік важко зітхнув. — Маму поховав. Двадцять п'ятого сороковини будуть. Царство їй небесне...