3

Усю дорогу Ліза натхненно будувала плани, на що витратить скарб, коли його знайде.

Саме коли, а не якщо.

Спочатку вона купувала будинок біля моря, потім яхту, після цього чомусь вирішила, що без власного виноградника життя не має сенсу, а під кінець дороги вже подумки переїхала до якогось шотландського замку.

Я чесно терпіла хвилин сорок.

На сорок першій почала замислюватися, чи не висадити її просто посеред траси.

— Лізко, якщо ти ще раз скажеш слово «скарб», я сама тебе закопаю. І тоді нехай нащадки шукають твоє тіло.

Вона образилася. Ненадовго.

— Дмитро гроші приніс?

Я лише фиркнула.

— Я так і думала.

— А передостанній чого приперся?

— Вирішив поділитися планами на роман. Але заявив, що без Музи не може працювати.

— Ясно. Ніхто більше не наливає. Ну, може воно і на краще, що поїхала. Буде екзотична відпустка, згадаємо дитинство

Вона знову замовкла.

А я несподівано й сама згадала ту стару сімейну легенду.

Казали, що рід нашого дідуся походив від старої української шляхти, коріння якої сягало ще козацької старшини.

Понад сто років тому один із його предків був одним із найбагатших землевласників у цих краях.

Йому належали сотні гектарів родючої землі, ліси, пасовища, старий млин, ставки й кілька хуторів.

Він торгував зерном, укладав угоди з купцями, скуповував землі сусідів, які розорялися, і з кожним роком лише примножував свої статки.

Найбільше ж, за родинними переказами, довіряв не банкам, а золоту.

Коли почалися революція, конфіскації й безлад, він зрозумів, що може втратити все.

Тоді нібито наказав зробити велику дубову скриню, склав туди золоті монети, родинні прикраси, діаманти, старовинні ікони, фамільне срібло та інші коштовності й разом із двома найвідданішими людьми сховав її в такому місці, про яке більше ніхто не знав.

Кажуть, один із тих помічників необережно проговорився, і селом одразу поповзли чутки про незліченний скарб.

З кожним роком історія ставала дедалі фантастичнішою.

Одні були переконані, що золото закопане під старим дубом, інші шукали його в церковних підземеллях, треті копали колодязі, льохи, городи й навіть цвинтар.

Я, звісно, в усі ці байки давно не вірила.

Принаймні дуже хотіла так думати.

Бо, якщо вже бути зовсім чесною, десь глибоко всередині все одно жила маленька десятирічна дівчинка, яка колись була абсолютно впевнена, що одного дня неодмінно знайде той загадковий скарб.

***

До села ми в'їхали, коли сонце вже торкалося верхівок дерев. Вечір поволі огортав вулиці золотавим світлом, а спека нарешті почала відступати.

За ті роки, що мене тут не було, село майже не змінилося.

Ті самі вузенькі вулиці, старі липи обабіч дороги, дерев'яні паркани, за якими визирали мальви й соняхи.

Біля магазинчика, як і двадцять років тому, сиділи чоловіки на лавці, обговорюючи все на світі, а кілька бабусь, помітивши наш позашляховик, дружно замовкли й провели його такими уважними поглядами, ніби ми приїхали щонайменше знімати голлівудський фільм.

— Зараз уже половина села знатиме, що ми приїхали, — усміхнулася Лізка.

— Половина? Бери вище. До ранку знатимуть усі.

Я не перебільшувала. У селах новини поширюються швидше за мобільний інтернет.

Ми звернули на знайому вулицю, і за кілька хвилин попереду з'явився бабусин будинок.

Точніше, родинна садиба.

Навіть зараз, попри свій поважний вік, вона вражала.

Двоповерховий будинок із червоної цегли під високим дахом зовсім не був схожий на звичайні сільські хати.

Широка веранда, різьблені дерев'яні колони, високі аркові вікна, кам'яний ґанок, ковані поручні — усе це ще зберігало сліди колишньої величі.

Час безжально стер фарбу, місцями обсипалася штукатурка, дах давно просив ремонту, а виноград, який колись охайно обплітав альтанку, тепер захопив мало не половину подвір'я.

Колись цей будинок був справжньою окрасою села.

Тепер він просто вперто не хотів здаватися.

За старою кам'яною огорожею й досі шумів великий сад. Щоправда, дерева давно ніхто не обрізав, тому гілки переплелися між собою, утворивши справжні зелені хащі.

Ліворуч виднівся старий колодязь із дерев'яним журавлем, праворуч — просторий сарай, льох і лазня, які здавалися такими ж старими, як і сам будинок.

Я вимкнула двигун і ще кілька секунд мовчки дивилася перед собою.

Дивне відчуття.

Здавалося, ніби минуло не двадцять років, а всього кілька днів.

Саме тут ми з Лізкою проводили кожне літо.

Бігали босоніж по теплому пилу, лазили по яблунях, крали ще зелені абрикоси, за що бабуся щоразу сварилася, а ввечері сиділи на широких сходах ґанку й слухали двоюрідну бабку, яка розповідала неймовірні історії так переконливо, що ми вірили кожному слову.

Тоді цей будинок здавався мені величезним.

Майже замком.

І якщо чесно, зараз він майже не втратив цього відчуття.

Просто замість дитячого захоплення я вже бачила потріскані стіни, просілий дах, перекошені віконниці й ремонт, який коштуватиме стільки, що легше було б купити ще один автомобіль.

Я важко зітхнула.

— Ну що, — усміхнулася Лізка, дивлячись на будинок. — З чого почнемо?

Звісно, ми чудово розуміли, що привести до ладу такий будинок за один день нереально.

Та й за два, якщо чесно, теж.

Але надворі вже сутеніло, тож вирішили сьогодні обмежитися найнеобхіднішим.

Прибрали вітальню, кухню й дві спальні, які обрали для себе.

Через три години я вже ненавиділа пил, павутину й увесь мотлох разом узятий.

— І це ми ще навіть не починали генеральне прибирання, — простогнала Лізка, витираючи чоло.

— Не нагадуй.

Ми винесли на терасу чайник, заварили чай і втомлено опустилися за великий дерев'яний стіл.

Навколо панувала така тиша, яку можна почути тільки в селі. Десь далеко гавкав собака, за городами перегукувалися жаби, а зовсім поруч так заливалися солов'ї, ніби між собою змагалися.