2

Біля центральної алеї на нас уже чекала мама.

Сім місяців тому ми поховали тут і бабусю. За життя вона мешкала в маленькому селі за п'ятсот кілометрів від нашого міста й категорично не збиралася нікуди переїжджати.

Але після її смерті мама раптом загорілася ідеєю, що вся наша рідня повинна лежати в одному місці.

Сказано — зроблено.

Бабусю поховали тут.

Але на цьому мама не зупинилася. Вона оббила пороги всіх можливих кабінетів, написала стільки заяв, що ними можна було обклеїти районну адміністрацію, і зрештою домоглася дозволу на ексгумацію дідуся.

Щоправда, коли відкрили могилу, з'ясувалося, що від старої труни майже нічого не залишилося. Довелося перекладати останки в нову, після чого дідусь теж переїхав до нашого сімейного кварталу.

Саме кварталу.

Бо якщо дивитися правді в очі, наша родина вже займала добру половину кладовища.

Чоловіки в нас жили яскраво, але недовго, тож із роками місць ставало дедалі більше. І мама була свято переконана, що родина має бути разом не лише за життя, а й після смерті.

Чесно кажучи, сперечатися з нею не наважувався ніхто. По-перше, це було марно. По-друге, існувала цілком реальна загроза, що вона ще за життя забронює тобі місце поруч із родичами.

Тож тепер усі були разом.

Бабуся, тато, дідусь, дядьки, тітки... Уся наша велика, галаслива родина нарешті зібралася в одному місці. І лише ми з мамою та Лізкою продовжували регулярно навідуватися до них, щоб розповісти останні новини.

Найчастіше — такі, після яких родичі, якби могли, напевно відреклися б від нас.

Ми пройшли через нові ворота й алеєю попрямували до церкви.

Саме тут, біля цегляної кладовищенської огорожі, тепер спочивали майже всі наші родичі. Саме звідси ми завжди починали.

Мама вже встигла поставити відра з водою й розкладала квіти.

Могили тішили око квітучими чорнобривцями. Лізка принесла ще води, ми трохи прибрали, випололи кілька бур'янів, розставили свіжі квіти й сіли на лавку.

Я подивилася на пам'ятник бабусі.

Дев'яносто років.

Чоловіки в нашому роду вмирали із сумною регулярністю й переважно значно раніше, ніж мали б.

Зате жінки, ніби намагаючись відпрацювати за всіх, жили довго й уперто. Бабуся відсвяткувала дев'яностий день народження, а наступного ранку тихенько пішла уві сні.

Діда вона пережила майже на тридцять років.

Думаю, він її дочекався з неабияким терпінням.

Лізка потягнулася до сумочки за сигаретами.

— Навіть не думай, — гаркнула я.

— Та ну тебе, — скривилася вона.

— Біля бабусі не курять.

— Думаєш, вона образиться?

— Думаю, якби могла, сама дала б тобі запотиличника.

Лізка пирхнула, але сигарети сховала.

Посиділа мовчки, дивлячись на пам'ятник, а тоді тихо сказала:

— А в мене досі бабусині бурштинові намиста зберігаються. Пам'ятаєш? Вона ще на старій фотографії в них стоїть біля свого будинку.

Я усміхнулася.

— Пам'ятаю. Вона тоді казала, що бурштин молодість зберігає.

Ми обидві тихенько засміялися. Навіть мама, яка саме поправляла стрічку на вінку, не втрималася від усмішки.

Мама закінчила поправляти квіти й повернулася до нас.

— То коли ви нарешті збираєтеся поїхати в бабусин будинок?

Ми з Лізкою переглянулися.

Після смерті бабуся не придумала нічого кращого, як заповісти свій будинок нам обом. Навпіл.

Особисто я від спадщини із задоволенням відмовилася б.

Будинок стояв у маленькому селі за п'ятсот кілометрів від столиці. Ми з Лізкою жили в Києві, працювали без вихідних і на природу вибиралися добре, якщо двічі на рік.

Навіщо нам старий будинок, який ще й утримувати треба, я щиро не розуміла.

Але мама була категорично проти.

«Спадщина — це пам'ять про рід, — заявила вона тоді. — І взагалі, нерухомість зайвою не буває.»

Сперечатися з мамою — усе одно що переконувати бетонну стіну добровільно пересунутися на метр ліворуч.

Тож будинок оформили на нас із Лізкою.

Відтоді він терпляче чекав, коли одна з його власниць згадає про його існування.

— Треба хоча б провітрити, — не вгамовувалася мама. — Після зими все відсиріє.

— Мамо, — простогнала я. — Що там провітрювати? Будинку сто років.

— Поїдете цими вихідними.

— Навіщо?

— Бо так треба.

Мама завжди мала залізний аргумент.

— Добре, — зітхнула я. — З'їздимо. Подивимося, чи ще стоїть.

— Стоїть, — кивнула мама. — І ще вас переживе.

Я в цьому зовсім не сумнівалася.

Ми попрощалися з мамою. Вона сіла у свою машину й поїхала додому, а Лізка, звісно, вмостилася поруч зі мною.

— Підкинеш?

— А в мене є вибір?

Вона усміхнулася, пристебнула пасок і всю дорогу поводилася якось дивно. То губу закусить, то пальцями по сумочці барабанить, то зітхне так, ніби ось-ось народжуватиме.

Хвилин через десять я не витримала.

— Кажи вже.

— Що?

— Те, що крутиться в тебе в голові останні десять хвилин.

Сестра зніяковіло кашлянула.

— Як думаєш... вони досі там?

— Що?

Я чудово знала що. Просто хотіла, щоб вона сама вимовила це вголос.

— Скарби, звісно.

— Господи... — я закотила очі.

— Ну що? Думаєш, це все вигадки?

— Думаю, це одна з тих сімейних легенд, які чудово звучать зимовими вечорами біля печі.

— Але ж не в кожній родині прадід закопує скарб.

— Не в кожній.

— От бачиш!

— Це ще нічого не доводить.

Лізка образилася.

— А пам'ятаєш, як ми в дитинстві збиралися його шукати?

Я засміялася.

— Пам'ятаю. У дитинстві всі мріють про скарби.

— Але не в усіх є родинна легенда.

— Це правда.

Лізка облизнула губи й майже урочисто запитала:

— Нагадай, що там було?

— Наче ти забула.

Я театрально зітхнула.

— Тридцять золотих червінців. Три кольє. Одне — з великим діамантом і чотирма маленькими. Друге — зі смарагдами. Третє — з гранатами.

— Прабабусине придане, — підхопила Лізка. — Обручка з діамантом... дві золоті брошки... срібний портсигар... годинник... ще царські монети...