1

Була батьківська субота.

Хоча, можливо, й не батьківська зовсім, і навіть не субота, а Лізка все це вигадала, щоб витягти мене з роботи.

Втім, я нічого не мала проти.

На роботі настав мертвий сезон: липень. Багаті люди, а мої клієнти саме такі, відпочивають на курортах із гучними назвами, а не сидять у запиленому задушливому місті, де асфальт на вулицях плавиться від спеки.

Я важко зітхнула.

На відміну від своїх заможних клієнтів, я плавилася в цьому місті разом з асфальтом.

Щоб хоч трохи підняти собі настрій, закинула ноги на стіл і машинально їх роздивилася. Ноги, треба визнати, досі були моєю гордістю. Стрункі, доглянуті — гріх скаржитися. Я легенько провела долонею по коліну й усміхнулася.

— Ну, із цим точно пощастило.

А тоді фиркнула:

— Щоб вони всі провалилися.

Звісно, це стосувалося чоловіків.

Останнім часом вони викликали в мене хіба що роздратування.

Варто було лише згадати кількох особливо "талановитих" представників сильної статі, як гарний настрій почав танути швидше за асфальт за вікном.

Я перевела погляд на дзеркало. З нього на мене дивилася цілком симпатична тридцятишестирічна жінка — трохи втомлена від спеки й роботи, але все ще дуже навіть нічого.

Усміхнулася своєму відображенню.

— Ну привіт, Марино. Тримаєшся.

Настрій знову трохи покращився.

Саме в цю мить задзвонив телефон. Я відкашлялася й неквапливо зняла слухавку.

— Слухаю, — проспівала я оксамитовим голосом, але, як виявилося, зовсім даремно: на тому кінці дроту був не потенційний клієнт, а мій законний чоловік.

Законний — це, на жаль, не перебільшення.

Ми вже кілька місяців не жили разом, але офіційно досі залишалися одруженими. Виключно через його вперте небажання дати мені розлучення.

Ну і ще через одну дрібницю: перед тим як я пішла від нього, цей покидьок примудрився прихопити деякі мої заощадження.

У слухавці голосно засопіли, важко зітхнули, а потім тихо промовили:

— Марусю...

— Ну? — сухо відгукнулася я.

Дзвінок насторожував.

Єдина причина, з якої цей тип міг набрати мій номер, — нарешті погодитися на розлучення й повернути мої гроші. Але в це якось не вірилося.

І правильно.

Ще раз театрально зітхнувши, він швидко випалив:

— Марусю... Я хочу повернутися.

— Куди? — не одразу второпала я.

— До тебе.

— Навіть не мрій.

— Я зробив помилку, Маринко. Я все зрозумів. Дай мені ще один шанс...

— Ні. Зате я дам тобі іншу можливість. Повертаєш мої гроші, приходиш зі мною до суду й підписуєш документи на розлучення.

— Маринко, ну послухай...

— Ні, це ти послухай. Якщо не хочеш, щоб я сьогодні ж написала на тебе заяву за крадіжку, то дуже раджу перестати скиглити й почати думати, як повертати мої гроші.

У слухавці запала тиша.

— Я ж кохаю тебе... Я був ідіотом. Злякався, наробив дурниць. Але тепер хочу все виправити. Хочу, щоб ти повернулася додому...

— Додому? — фиркнула я. — Ти вкрав у мене гроші, а тепер вирішив пограти в зразкового чоловіка? Запізнився.

— Маринко... Будь ласка...

Я повільно видихнула й почала подумки перемножувати тризначні числа.

З математикою в мене завжди були проблеми, зате це чудово допомагало не сказати те, про що потім довелося б шкодувати.

У слухавці почувся якийсь дивний схлип, потім жалібне стогнання і знову важке зітхання.

— Що ти там робиш? — насторожилася я.

Дмитро зовсім не приховував своїх ридань. Схлипнувши, він заговорив голосом смертельно ображеної дитини:

— Марино, я накладу на себе руки...

— Цікаво, як саме? — єхидно поцікавилася я.

За останній рік він «накладав на себе руки» стільки разів, що я давно перестала вести рахунок.

Щоправда, щоразу настільки безглуздо й невдало, що часом мені кортіло особисто допомогти й нарешті покласти край цьому нескінченному спектаклю.

— Марино... — простогнав він так жалібно, ніби вже лежав на смертному одрі.

— Дмитре, — солодким голосом почала я, — ти ж доросла людина та ще й адвокат. І чудово знаєш, що це називається шантаж.

— Мені байдуже, як це називається. Я хочу повернутися. Я поверну всі гроші, присягаюся. Кожну копійку. Дай мені ще один шанс...

— Гроші ти повернеш у будь-якому випадку, — спокійно відповіла я. — Бо інакше я подам заяву, і тоді пояснюватимеш слідчому, куди вони поділися. А шансів більше не буде.

— Я зараз стою на балконі, — трагічним голосом повідомив він. — Одного твого слова достатньо...

— Стій, — перебила я. — Ти на нашому балконі?

— Так... — жалібно відповів Дмитро.

Я важко зітхнула.

— Дмитре, благаю. У нас перший поверх. Балкон, звісно, не зовсім біля землі, але недостатньо високо, щоб ти собі хоч щось серйозно зламав. Унизу кущі. Максимум — подряпаєшся й виглядатимеш ідіотом.

— Ти безсердечна... — розтягуючи склади, промовив він і знову зарюмсав. А тоді ніби згадав про запасний козир: — Я можу піднятися на дах. У мене є ключ від горища.

— Господи... — пробурмотіла я, дивлячись на свої ноги, але навіть вони вже не допомагали зберігати гарний настрій. — Чого ти від мене хочеш?

— Ще один шанс, — майже радісно повідомив він. — Я все усвідомив. Поверну гроші... Якщо після цього ти все одно не захочеш мене бачити — я змирюся. Але дай мені можливість довести, що я змінився.

Я навіть пирснула від сміху.

— Марино...

— Ні. Спочатку повертаєш мої гроші. Потім ми їдемо й оформлюємо розлучення. І тільки після цього можеш хоч щодня стояти під моїми вікнами й розповідати, як сильно мене кохаєш. Але чоловіком моїм ти більше не будеш. Ніколи.

У слухавці запала така тиша, ніби він нарешті зрозумів, що цього разу жодні сльози не допоможуть.

Він помітно принишк і, трохи посопівши, несміливо запитав:

— То... мені заїхати завтра?

— Навіщо?

— Поговорити.

— Документи та гроші — так. Розмови — ні.

— Марино... Може, хоча б повечеряємо разом?