Не я плекав пітьму

Ніч падала на чорний яр,

Кричав у пустці крук.

Зійшов у долину володар,

Без блискавок і слуг.

Він скинув полум'яний шат,

Узяв дорожній дрюк.

Не знав ні кривдник тут, ні кат,

Хто йде землею.

Він думав: жнива почались,

Тенета б'ють у дзвони.

Та перш ніж сни людські сплелись,

Він вчув глухі прокльони.

Пісня Перша: Черевоугіддя (Ненажерливість)

Під муром, де сирів підвал,

Горіла тьмяна свічка.

Там пан ковтав жирний шмат

Свинного м'яса.

Він жер, захлинаючись слиною,

А під порогом гнив

Жебрак із голодними дітьми,

Що крихти не просив.

Прибулець став у дверях тих.

— «Навіщо пхати в горло гріх,

Коли вмира людина?

Твій шлунок лопне, мов мішок,

А хліб у скринях пріє».

Пан виплюнув шматок,

Очима одурів:

— «Це ти голодний звіра рик

У черево пустив!

Це ти, нечистий, душиш вік,

Щоб я без міри їв!»

Зітхнув володар темних брам,

Пішов у ніч німу:

«Я хліб у вас не видирав,

Не я плекав пітьму».

Пісня Друга: Заздрість

На пагорбі куріє дим —

Горить сусідська хата.

А в полі свідок стоїть німим,

Регоче, мов на свято.

В руках кресало,

Обпалені долоні.

А на подвір'ї плаче день

У попелі й прокльоні.

Став Подорожній на ріллі,

Спитав крізь гамір ночі:

— «Чому в чужому ти колі

Пустив вогонь охочий?

Він хліб косив, він дім ліпив,

Тобі не чинив шкоди».

Палій на землю ніж спустив,

Зирнув з-під лоба скоса:

— «Це ти не дав мені заснуть,

Це ти встромив голку!

Це твій паскудний шепіт й лють

Спалили ту толоку!»

Зітхнув володар темних брам,

Пішов у ніч німу:

«Я іскри в руку не давав,

Не я плекав пітьму».

Пісня Третя: Скнарість (Жадібність)

У льосі, де цвіль росте,

За сімома замками,

Сидів лихвар і золото те

Перебирав руками.

Холодний дзвін червінців бив

Об коване залізо.

За дверима син порятунку молив,

Бо мор у груди влізав.

«Дай, батьку, лікаря покликать,

Купити гірких трав!»

Та батько лиш на сундуках

Замки перевіряв.

Ступив чужинець у підвал,

Де свічка ледь мигтить:

— «Навіщо мертвий цей метал,

Коли живий кричить?

Чому не даси,

Ні міді, ні рублів».

Лихвар монети стис до меж,

Від люті побілів:

— «Це ти склеїв мої пальці,

Це ти забив мій слух!

Це твій мороз прийшов трясти,

Щоб я до злиднів пух!»

Зітхнув володар темних брам,

Пішов у ніч німу:

«Я срібло в руки не тулив,

Не я плекав пітьму».

Пісня Четверта: Лінощі та Зневіра

На цвинтарі, де бур'яни

Колючим дерном сланні,

Лежав коваль серед хрестів,

В безсилому смерканні.

Іржа поїла молоти,

Згасало горно в хаті.

Повз нього йшли чужі кати

Його ж село топтати.

Він міг би шаблю нагострить,

Зібрати люд до бою,

Та тільки спльовував умить

І плакав над собою.

Схилився гість над ковалем,

Торкнув холодну спину:

— «Вставай, бо спалять під корем

Останню сорочину!

Твоя рука ще має міць,

Чому ти ліг у прах?»

Коваль з-під темних повік

Підвів безтямний жах:

— «Це ти відняв у мене рух,

Це ти пустив дурман!

Ти заморозив серце й дух,

Лишив мені туман!»

Зітхнув володар темних брам,

Пішов у ніч німу:

«Я волю в яму не штовхав,

Не я плекав пітьму».

Пісня П’ята: Розпуста (Хіть)

В угарі дикому корчми,

Де сором стерли з лиць,

Спліталися тіла людські

Без розбору й кордонів.

Там брат сестру за коси брав,

А чоловік вінчальну клятву

У багнюку топтав,

Не грала ніжність в їх очах,

Лиш білий оскал голих зубів.

Шматують плоть, женучи страх

Посеред брудних і темних кутів.

Ввійшов подорожній у цей блуд,

Підняв важкий свічник:

— «Яку розраду бачу тут,

Де кожен звіром став?

Тут ні любові, ні тепла,

Лиш згарище без дна».

Жінка з кутка на нього зла

Плюнула від вікна:

— «Це твій огидний п'яний хміль

Спалив у жилах стид!

Ти випалив сором, посіяв гниль,

Ти зганьбив увесь наш рід!»

Зітхнув володар темних брам,

Пішов у ніч німу:

«Я вам багна не розстеляв,

Не я плекав пітьму».

Пісня Шоста: Гнів

На крутім пагорбі біля ріки,

Де трава вмита кров’ю,

Зійшлись брати, сини й батьки

З пекельною любов’ю.

Кришилися кольчуги.

Один рубає на шматки

Того, хто впав од туги.

Він добива беззбройних в прах,

Очі налиті люттю.

І не спиняє крик і жах

Його страшного глуму.

Став Подорожній на кістках,

Перо підняв із землі:

— «Навіщо цей безглуздий жах?

Ущухли вже набіги!

Твій ворог ліг, він не встає,

Навіщо кров ти п’єш?»

Сікач на нього меч зведе,

Не знаючи вже меж:

— «Це ти підкинув гнів,

Ти кров мою варив!

Це ти в мій розум всипав сіль

І руку нацькував!»

Зітхнув володар темних брам,