Глава 2

Максим ніби відкрив очі, хоча насправді їх не заплющував. Він відійшов від Ярини на крок, здивовано роззираючись довкола.

Жінки продовжували танцювати, але, як і Ярина, були тепер простоволосі і в білих сорочках до землі. Вітер вщух, а від дихання підіймалися хмаринки пари - тут був мороз. І ця якась неприродна тиша, в якій кожен звук видавався пронизливо чітким... Кольори ж були приглушені,  ніби до них додали краплю білил. І павутина. Всюди була павутина, чи то коріння, чи то нитки... А на схилі гори, допоки вистачало очей, височіли пожовклі скелети. Вони виглядали доволі жвавими, щось обговорюючи своїми кістлявими щелепами, від чого стояв такий ляскіт, ніби сотні танцюристів врізнобій танцювали степ.

- Це наша Сторожа, - пояснила Ярина.  - Їх скосила Чума... Та недавні події розбурхали все, що на землі, і під нею.  А он вершника бачиш? Кажуть, то  сам Віщий Олег**.

- Хто каже?

- Та він і каже. Хоча, хто його знає, з артикуляцією у цієї братії не дуже. Ходімо, щоб побачити більше, треба піднятися глибше. Політати хочеш?

Максим недовірливо скосився на жінку, відмічаючи, що тепер вона виглядає не дівчиною, а саме жінкою, вік же її було визначити неможливо:

- На мітлі?

- А що, маєш заперечення?  

- Та ні, просто це так передбачувано... Стривай, це що "Німбус 2000", як в Гаррі Поттера!? - Максим розсміявся на повні груди, насолоджуючись тим, що в цьому вимірі йому нічого не болить. Яке це все ж таки блаженство!

- "Німбус 1999", - приглушено мовила жінка.  - У "2000" ціна захмарна, просто за бренд переплачуєш. А на ці ще й знижка була. Так що, сідаєш?

- А нас ППО не зіб'є? Чи якийсь умілець з балкона?

- Та ні, ми ж на іншому рівні реальності... Пасок безпеки не забудь...

Тільки-но Максим клацнув фастексом, як Ярина стрімко взяла вгору. Чоловік щодуху вчепився в тонку палицю, ледь стримавши зовсім не героїчний виск дикого поросяти. Та вони летіли все вище й вище, і чоловік згодом зрозумів, що нікуди він з мітли не дінеться навіть при великому бажанні: пасок безпеки був значно надійнішим, ніж це видавалось спочатку.  

Як не дивно, Максим почувався в своїй тарілці, ніскільки не сумніваючись в реальності подій, в які його вхалепило втрапити. Невдовзі Ярина раптово зупинилась, мітла ж видала звук, схожий на різке гальмування мотоцикла.

На подив Максима, вони опинилися не під хмарами, а зовсім низько над землею, що можна було навіть зіскочити, у якомусь негустому сосновому ліску.

- Ей! - скрикнув чоловік, відчувши, що його щось вхопило за кросівок, на щастя, не торкнувшись ступні. Зиркнувши вниз, Максим ледь не зомлів від жаху: за його взуття вчепилась гігантська собача морда, та, що найстрашніше, ще дві зубаті пащі клацали поруч, явно намагаючись дістати гомілки.

- Фу, Гриць, фу! - крикнула зло Ярина, крутнула хвостом мітли і піднялась трохи вище.

На превелике полегшення, песик відвалився і більше не доскакував до ніг.

- Це що, був цербер? - сиплим голосом спитав Максим.

- Та ні, що ти. Цербер тобі ногу по самі плечі відтяпав би. Це його цуценя, Гриць, він ще погано слухається, українську не встиг вивчити. Вони з іноземного легіону.

- Ясно.

Відьма відлетіла далі і приземлилась на невеликому безлісому пагорбі, з якого відкривався фантасмагоричний краєвид. Як зрозумів Максим, це був якийсь польовий табір: то там, то тут  пролітали відьми, діловито швендяли скелети, відблискуючи синім, сновигали неупокоєні душі... Від вигляду останніх, їх кількості, у Максима болісно стиснуло в грудях.

- Так, це наше поповнення, - Ярина прослідкувала за поглядом чоловіка. - Вони відмовились йти далі, поки не настане мир і вони не будуть відомщені.  

-  А там що? - Максим вказав на горизонт, осяяний багряним заревом.

- Ворог.

Могла б і не відповідати, оскільки раптовий спалах блискавки вирвав з пітьми моторошну картину:  геть до неба, впираючись головою в хмари, сидів огидний старий. Ні, не старий, від людського в ньому залишилось мало... Він нагадував голума і зомбі разом взятих. Обличчя ж його "прикрашали" бутафорські невміло приклеєні вусики і чуб, скошений набік. Гнила плоть шматтям звисала з його рук і боків, смрад від неї навіть можна було відчути з вітром... Сиділо ж це страховисько на катафалку з червоними зірками, в якому лежав столітній мрець***.

- Почекай, це ще не все... - прошепотіла Відьма, онімілому від огиди і люті Максимові. - Скоро час його обіду...

І справді: нижня щелепа монстра опустилася до землі, демонструючи вогняний зів. І тут же сотні людиноподібних істот вибудувались в чергу і вервечкою попрямували  прямо в роззявлену пащеку. Біля самого входу виднілась постать в чорній рясі, яка розмірено махала димним кадилом...  

Закінчивши трапезу, голум витер рота рукавом. Потім піднявся і, повертаючись по колу, почав відкривати поли плаща, щось демонструючи, при цьому гротескно регочучи.

- О Господи,  - скривився від огиди Максим. - Що він робить?

- Потрясає світ своєю ядрьоною палицею. Він нею дуже пишається.

Черговий спалах блискавки освітив темні джгути, що тяглися до потвори зі всього світу.

- Це ненависть, злоба, страх... Він ними також харчується. Бачиш, чим більше ми його ненавидимо, тим сильнішим він стає...

- А це що? - Максим вже вдосталь "налюбувався" голумом і показав у бік широких ланів. Там, у темних балахонах, ціла рота смертей косила поле пшениці. - Не здивуюсь, якщо замість колосків виявляться людські голови.

Ярина криво усміхнулась:

- Ні, то справді пшениця.

- Так?

- Кожен волонтерить, як може.

- Я думав, що вони на боці зла.

- Чому ж? Смерть - це не зло. І не добро. Вона просто є. Як і ми всі, - жінка змахнула рукою, окреслюючи чудернацький табір. Якраз відьомське коло щось вигукнуло і вказало у ворожий бік  - там щось спалахнуло і бахнуло.

- О, чергова "бавовна", - вдоволено, з гордістю прокоментувала Ярина.  - На нашому рахунку уже два літаки  - чув же в новинах? - і чимало ракет із "зворотнім зльотом".  Ще декілька вдалось перехопити з кладовищ: сила предків - це вам не абищо.