Глава 1

Усі ви — втрачене покоління.

 Гертруда Стайн про молодих людей після Першої світової війни

- Три пальчикові батарейки, будь ласка, - сказав Максим і протягнув продавцю гроші.

Рука чоловіка знову тремтіла, тож він, взявши покупку,  швидко сунув її у кишеню. Спробував силою втамувати тремтіння, та від цього стало лише гірше.

На тарілочці для решти залишилось декілька монет. Прокляття, невже в цій країні  закінчились паперові гроші!? Один вигляд дрібних монет на пластмасовій тарілці відправив до чорта весь його старанно виплеканий настрій, здіймаючи невиправдано сильну хвилю роздратування, гніву і... розпачу, що чоловікові довелося різко видихнути і розвернутись до виходу, вдавши, що не помітив решту.

- Шановний, стривайте, ваша здача!

О Господи, та він що, знущається!?

- То на чай.

На вулиці  Максим закинув батарейки у напівпорожній потертий рюкзак і звичним рухом взяв у зуби цигарку. Остання. Дістав запальничку, глянув на неї з ненавистю, зім'яв цигарку і викинув у смітник. Що ж, може воно й краще - Даруня навряд чи буде в захваті від його нової шкідливої звички. "Чому ж я не можу згадати твій номер, Сонечко?"

Там же, на дні рюкзака, валявся збірник Ремарка, його улюбленого письменника. Улюбленого "До". Зараз же Максим дивився на потріпаний старенький томик у м'якій палітурці, як на отруйну змію. Він його боявся. Ні, без жартів, справді боявся.  Бо від нього боляче було навіть "До", а тепер же могло бути просто нестерпно.

Та йому ж радили більше читати. Ну ок. До потяга ще багато часу, весь день фактично, тож...

Максим навмання відкрив книгу на одній із багатьох закладинок і пробіг очима по виділеному олівцем фрагменті. Втрапив дуже влучно, на опис госпіталю, а він же якраз сам тільки-но звідти.

"Яке ж безглуздя все те, що написано, зроблено, передумано людством, коли можливі такі речі! Яке ж усе брехливе й нікчемне, коли тисячолітня цивілізація не змогла запобігти тому, щоб пролилися ці річки крові, коли вона допустила існування сотень тисяч отаких катівень..."

- Ах-ха-ха, - чоловік болісно засміявся, притискаючи долонею живіт, щоб менше тривожити рану.

Йому було дійсно смішно. Ремарк це писав після Першої світової, яку тоді називали "Війна, щоб завершити усі війни". Завершили, трясця. Потім ще раз. І ось знову.

Безглузде, брехливе й нікчемне... О так, зараз, після повернення, він відчував це дуже гостро. Там же, на нулі, все було гранично ясно і зрозуміло: свої-чужі, чорне-біле...

Максим закинув книжку назад у рюкзак, роззирнувся довкола і неспішно побрів вуличками Подолу. Довго йти було важко, але так вологе осіннє повітря із запахом прілого листя проникало глибше у самі мізки, приємно холодило запалену душу.

В черговий раз зупинившись для перепочинку, чоловік вихватив зором табличку на будинку: "Вулиця Олегівська". Щось знайоме...

Стоп!

Максим широко усміхнувся. Олегівська. Чи це не та вулиця, з якої можна дійти на славнозвісну гору Щекавицю? Ах-ха, точно вона! Ні, ну хіба це не знак? І чоловік, не довго думаючи, почав підйом.

Підійматися було важко та Макс вже не просто усміхався, а навіть тихенько  посміювався, уявляючи, як він розказав би про це "своїм". Док заявив би щось на кшталт, що він би на гору не дерся, бо точно зустріне тут власну дівчину.  Оптиміст назвав би всіх "ідіотами", бо ситуація з ядеркою аж ніяк не смішна і всі ці меми про оргію  просто дурість, про повномасштабне вторгнення он уже посміялись... Так, Оптиміст постійно бідкався і жалівся, зате ворога, курва, ніби нюхом чуяв, за що його і цінували. А Шумахер... Той би миттю забув про нарікання на хворе коліно і був би на вершині першим.

На горі було чимало народу, в основному молодь юрмилась групками чи прогулювалась, сміючись. Легка, невимушена атмосфера. Та Максим  відчував себе якимось інорідним тілом, загубленою душею, відірваною від реальності. Кого він обманює, він начепив на себе цивільний одяг, форму ж зрізали в операційній, але все одно відчував себе чужинцем. Чужинцем серед своїх.

"Нуль сімдесят три... Двісті сорок сім... А далі, а далі? Даруню, Сонечко, який же в тебе номер?"

- Ну привіт, Воїне, - жіночий голос відірвав Максима від споглядання пейзажу і чоловік відчув легке торкання до свого плеча.

Максим засмучено стиснув губи, не поспішаючи обертатись.

Та щоб його!  Не те щоб Макс був соціопатом, але зараз нові знайомства були обтяжливими. Зазвичай, як тільки люди впізнавали в ньому військового, починали дякувати, а потім сутужно запитували: "Ну як там?". І що він мав відповідати? Як там? Як, курва, там!? Ну давайте, діставайте, бляха, щось міцне і я вам розкажу як...  Ех, щоб його, дідько...  "Та нормально, їб@шимо". "Бережіть себе".  Бережіть себе... І як вони це собі уявляють? Вони хочуть якнайкраще, хочуть якось вмістити в слова їхні переживання і страхи, та слів бракне, і вони кажуть оце щире або ж казенне "Тримайтесь", "Бережіть себе", "Повертайтесь живими"...

Так, Максим це розумів. Йому самому слова здавались незграбними і куцими, щоб описати все... Але хіба це й потрібно? Все одно, навіть якщо дуже прагнуть, не зможуть зрозуміти. Інша справа військові. Навіть незнайомі - уже свої. З ними й не треба нічого описувати. Все ясно і так.

Військові на вулицях відносно спокійних міст чомусь нагадували Максиму відірвані плавучі острови, що дрейфують проти течії в океані життя.... Цивільні ходили тими ж вулицями, поряд, але ніби в паралельному світі, де їхні дороги не перетинаються... Уже вісім місяців, всі уже втомилися.

Ні, так і має бути. Адже все живе якнайшвидше прагне відновитись, жити далі, радіти... Тому людина мимоволі уникає того, що її може травмувати, зніяковіло відводить очі. Це природно. Зрештою, донатити цілі зарплати волонтерам легше, ніж витримати погляд того, хто бачив смерть.