Не всі мертві мовчать

Епілог

Леон

Машина реве так, що вібрація проходить крізь кермо прямо в кістки.

Я майже нічого не чую, крім двигуна, власного дихання і голосу Саймона в навушнику.

— Ще два кола. Тримай темп. Позаду хвіст.

— Я бачу.

— Тоді не починай зараз геройствувати. Це твій перший заїзд. Не обов'язково виграти.

Я лише криво всміхаюся під шоломом.

Він серйозно зараз думає, що для мене це не обов'язково? Та це, чорт забирай, моя найбільша мрія.

Проте вголос промовляю:

— Дивно чути це від людини, яка останні двадцять кіл волала мені атакувати.

— Я передумав. Просто довези машину до фінішу.

Італія. Монца.

Трибуни миготять суцільною строкатою сіткою. Я входжу в поворот майже на межі, відчуваючи, як задню частину машини трохи веде, але одразу вирівнююся.

Ось заради цього я й повернувся.

Заради цієї частки секунди, коли немає нічого зайвого.

Ні «Другого вироку». Ні людей, які вже одного разу вирішили, що моє життя можна просто закінчити.

Є тільки траса.

Швидкість.

Машина.

І я.

— Леоне, він наближається.

— Чорт.

Тисну сильніше.

Адреналін обпалює кров. Серце працює в одному ритмі з двигуном.

Ще один поворот — і там уже пряма.

Я бачу фінішну лінію попереду.

— Давай! — Саймон верещить так, що, здається, навіть я зараз оглухну. — Давай, чорт би тебе побрав!

І я перетинаю лінію.

На мить ніби все завмирає.

А потім у навушнику знову вибухає його голос:

— ТИ ЦЕ ЗРОБИВ, ЛЕОНЕ! ТИ, КЛЯТИЙ ПСИХ, ЦЕ ЗРОБИВ!

Трибуни ревуть. Команда кричить у рацію.

Я стискаю кермо так сильно, що аж пальці болять. І здається, кілька хвилин просто не можу нічого відповісти.

У грудях б'ється щось шалене й живе.

Я виграв.

Це моя перша гонка після повернення. Перша гонка в новій команді.

І тільки одна думка пробивається крізь увесь цей шум:

Я повернувся.

Не знаю, скільки минає часу, перш ніж я повертаюся в бокси.

Коли машина зупиняється, навколо мене вибухає хаос. Механіки щось кричать, хтось плескає мене по плечу, хтось уже тягнеться до шолома.

А Саймон, здається, взагалі забув, що йому за статусом належить поводитися як дорослій серйозній людині.

Щойно я вибираюся з машини, він буквально налітає на мене й стискає так, що ще трохи — і доведеться викликати лікаря, бо, здається, він уже зламав мені ребро.

— Ти це зробив! У першому ж заїзді! — волає мені у вухо. — У самому першому!

— Повір, я почув тебе ще тоді, коли був у машині. І не забув про це.

— І правильно. Я ж там мало не помер.

— Дивно. Зазвичай це була моя роль.

Саймон відпускає мене і просто дивиться, широко всміхаючись. А потім киває кудись за спину.

Я й без цього здогадуюся, хто там.

Нора чекає мене біля входу в бокси, трохи осторонь від команди. Саймон провів її сюди ще до старту, але тоді в мене вистачило часу лише на коротке привітання, її побажання удачі й швидкі обійми перед тим, як мене потягли до машини.

Тепер вона стоїть, усміхаючись, і пропалює мене поглядом. Від цього погляду в грудях знову щось різко стискається, хоча адреналін після фінішу ще навіть не встиг стихнути.

— Іди вже, Ромео, — бурмоче Саймон поруч. — Поки я не почав за тебе червоніти.

— За що саме?

— За цей дурнуватий вираз обличчя.

— Та що ти кажеш?

— Те, що бачу. Я тебе знаю більшу частину твого життя, тому не прикидайся.

Я лише фиркаю й рушаю до неї. А вона йде назустріч.

— Ну що, чемпіоне? — усміхається. — Вирішив одразу всім нагадати, хто ти?

— А ти сумнівалася в мені?

— Ні. Просто сподівалася, що ти хоча б з першого разу не полізеш у переможці.

— Тоді ти дуже погано мене знаєш.

— Саме цього я й боялася.

І вона першою обіймає мене.

Відчуваю, як її руки змикаються в мене за спиною, і завмираю. Ці обійми приємні. Повертають мене до життя.

— Вітаю, — тихо шепоче мені на вухо. — Ти справді це зробив.

— Я ж казав, що повернуся.

— Казати й виграти першу ж гонку — трохи різні речі, —  злегка відсторонюється. Тепер я бачу її обличчя.

— Тобто ти все-таки вражена?

— Ти давай не зазнавайся. Шумахер.

— Та пізно вже.

Нора пирхає, але усмішка нікуди не зникає.

Я б із задоволенням залишився тут ще хоча б на кілька хвилин. Просто розчинився б у цьому моменті. Але навколо вже починається новий хаос.

Хтось із команди кличе мене на церемонію, журналісти товпляться поруч, механіки нетерпляче чекають, а Саймон махає рукою, показуючи, що час іти.

— Мене зараз заберуть, — невдоволено повідомляю Норі.

— Я помітила, що ти сьогодні популярний.

— Почекаєш мене? Я постараюся дуже швидко.

Вона дивиться на мене так, ніби це питання взагалі було зайвим.

— Ми ж домовилися про вечерю. Тому, звісно.

— Нікуди не зникай. Я дуже-дуже швидко.

— Я чекатиму, чемпіоне. Біжи, лови свій шматок слави.

Мене знову кличуть, і цього разу вже наполегливіше.

Нора легенько штовхає мене в груди.

— Тебе там зачекалися.

Доводиться йти. А далі все зливається в якийсь суцільний шум, який я навіть толком не запам'ятовую.

Подіум.

Шампанське.

Спалахи камер.

Питання журналістів.

Обійми з командою.

Я розповідаю щось про машину, трасу, нову команду і про те, як багато для мене означає повернення. А сам раз у раз шукаю поглядом Нору й бачу її в натовпі.

Коли наші погляди зустрічаються, ми обидва усміхаємося. І чомусь саме це зараз хвилює мене сильніше за кубок у руках.

Коли мене нарешті відпускають, Саймон ловить мене біля виходу.

— Через пів години вечірка. Спонсори, керівництво, преса. Ти зобов'язаний хоча б показатися.

— Ні. Це вже, будь ласка, без мене.

Він навіть не дивується.

— Отже, все-таки Нора?

— Так. Все-таки Нора.

Саймон важко зітхає.

— Добре, йди. Я щось придумаю.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше