Леон
Машина реве так, що вібрація проходить крізь кермо прямо в кістки.
Я майже нічого не чую, крім двигуна, власного дихання і голосу Саймона в навушнику.
— Ще два кола. Тримай темп. Позаду хвіст.
— Я бачу.
— Тоді не починай зараз геройствувати. Це твій перший заїзд. Не обов'язково виграти.
Я лише криво всміхаюся під шоломом.
Він серйозно зараз думає, що для мене це не обов'язково? Та це, чорт забирай, моя найбільша мрія.
Проте вголос промовляю:
— Дивно чути це від людини, яка останні двадцять кіл волала мені атакувати.
— Я передумав. Просто довези машину до фінішу.
Італія. Монца.
Трибуни миготять суцільною строкатою сіткою. Я входжу в поворот майже на межі, відчуваючи, як задню частину машини трохи веде, але одразу вирівнююся.
Ось заради цього я й повернувся.
Заради цієї частки секунди, коли немає нічого зайвого.
Ні «Другого вироку». Ні людей, які вже одного разу вирішили, що моє життя можна просто закінчити.
Є тільки траса.
Швидкість.
Машина.
І я.
— Леоне, він наближається.
— Чорт.
Тисну сильніше.
Адреналін обпалює кров. Серце працює в одному ритмі з двигуном.
Ще один поворот — і там уже пряма.
Я бачу фінішну лінію попереду.
— Давай! — Саймон верещить так, що, здається, навіть я зараз оглухну. — Давай, чорт би тебе побрав!
І я перетинаю лінію.
На мить ніби все завмирає.
А потім у навушнику знову вибухає його голос:
— ТИ ЦЕ ЗРОБИВ, ЛЕОНЕ! ТИ, КЛЯТИЙ ПСИХ, ЦЕ ЗРОБИВ!
Трибуни ревуть. Команда кричить у рацію.
Я стискаю кермо так сильно, що аж пальці болять. І здається, кілька хвилин просто не можу нічого відповісти.
У грудях б'ється щось шалене й живе.
Я виграв.
Це моя перша гонка після повернення. Перша гонка в новій команді.
І тільки одна думка пробивається крізь увесь цей шум:
Я повернувся.
Не знаю, скільки минає часу, перш ніж я повертаюся в бокси.
Коли машина зупиняється, навколо мене вибухає хаос. Механіки щось кричать, хтось плескає мене по плечу, хтось уже тягнеться до шолома.
А Саймон, здається, взагалі забув, що йому за статусом належить поводитися як дорослій серйозній людині.
Щойно я вибираюся з машини, він буквально налітає на мене й стискає так, що ще трохи — і доведеться викликати лікаря, бо, здається, він уже зламав мені ребро.
— Ти це зробив! У першому ж заїзді! — волає мені у вухо. — У самому першому!
— Повір, я почув тебе ще тоді, коли був у машині. І не забув про це.
— І правильно. Я ж там мало не помер.
— Дивно. Зазвичай це була моя роль.
Саймон відпускає мене і просто дивиться, широко всміхаючись. А потім киває кудись за спину.
Я й без цього здогадуюся, хто там.
Нора чекає мене біля входу в бокси, трохи осторонь від команди. Саймон провів її сюди ще до старту, але тоді в мене вистачило часу лише на коротке привітання, її побажання удачі й швидкі обійми перед тим, як мене потягли до машини.
Тепер вона стоїть, усміхаючись, і пропалює мене поглядом. Від цього погляду в грудях знову щось різко стискається, хоча адреналін після фінішу ще навіть не встиг стихнути.
— Іди вже, Ромео, — бурмоче Саймон поруч. — Поки я не почав за тебе червоніти.
— За що саме?
— За цей дурнуватий вираз обличчя.
— Та що ти кажеш?
— Те, що бачу. Я тебе знаю більшу частину твого життя, тому не прикидайся.
Я лише фиркаю й рушаю до неї. А вона йде назустріч.
— Ну що, чемпіоне? — усміхається. — Вирішив одразу всім нагадати, хто ти?
— А ти сумнівалася в мені?
— Ні. Просто сподівалася, що ти хоча б з першого разу не полізеш у переможці.
— Тоді ти дуже погано мене знаєш.
— Саме цього я й боялася.
І вона першою обіймає мене.
Відчуваю, як її руки змикаються в мене за спиною, і завмираю. Ці обійми приємні. Повертають мене до життя.
— Вітаю, — тихо шепоче мені на вухо. — Ти справді це зробив.
— Я ж казав, що повернуся.
— Казати й виграти першу ж гонку — трохи різні речі, — злегка відсторонюється. Тепер я бачу її обличчя.
— Тобто ти все-таки вражена?
— Ти давай не зазнавайся. Шумахер.
— Та пізно вже.
Нора пирхає, але усмішка нікуди не зникає.
Я б із задоволенням залишився тут ще хоча б на кілька хвилин. Просто розчинився б у цьому моменті. Але навколо вже починається новий хаос.
Хтось із команди кличе мене на церемонію, журналісти товпляться поруч, механіки нетерпляче чекають, а Саймон махає рукою, показуючи, що час іти.
— Мене зараз заберуть, — невдоволено повідомляю Норі.
— Я помітила, що ти сьогодні популярний.
— Почекаєш мене? Я постараюся дуже швидко.
Вона дивиться на мене так, ніби це питання взагалі було зайвим.
— Ми ж домовилися про вечерю. Тому, звісно.
— Нікуди не зникай. Я дуже-дуже швидко.
— Я чекатиму, чемпіоне. Біжи, лови свій шматок слави.
Мене знову кличуть, і цього разу вже наполегливіше.
Нора легенько штовхає мене в груди.
— Тебе там зачекалися.
Доводиться йти. А далі все зливається в якийсь суцільний шум, який я навіть толком не запам'ятовую.
Подіум.
Шампанське.
Спалахи камер.
Питання журналістів.
Обійми з командою.
Я розповідаю щось про машину, трасу, нову команду і про те, як багато для мене означає повернення. А сам раз у раз шукаю поглядом Нору й бачу її в натовпі.
Коли наші погляди зустрічаються, ми обидва усміхаємося. І чомусь саме це зараз хвилює мене сильніше за кубок у руках.
Коли мене нарешті відпускають, Саймон ловить мене біля виходу.
— Через пів години вечірка. Спонсори, керівництво, преса. Ти зобов'язаний хоча б показатися.
— Ні. Це вже, будь ласка, без мене.
Він навіть не дивується.
— Отже, все-таки Нора?
— Так. Все-таки Нора.
Саймон важко зітхає.
— Добре, йди. Я щось придумаю.