Не всі мертві мовчать

Глава 30

Марта

Після останніх подій минуло два тижні. Начебто й небагато, але в мене таке відчуття, ніби я повернулася з війни, і час зараз тече інакше. Весь адреналін вивітрився, і ми повернулись до нормального життя. Але нам ще доведеться збирати себе наново, шматок за шматком.

​Я вже вийшла на роботу. Саме зараз я стою в морзі, натягуючи звичні рукавички. Холодне світло ламп, запах дезінфектора, блиск інструментів... мій рідний морг. Моє тихе, передбачуване царство, де завжди панували спокій і наука.

​Але тепер тут не так тихо, як раніше. Я відчуваю це щодня, щойно опиняюся серед людей. Колеги дивляться на мене дивно: санітари, інтерни, лікарі з інших відділень, які раніше навряд чи взагалі пам'ятали моє ім'я. Дехто просто відводить погляд, щойно я дивлюся на нього, хтось, навпаки, вдивляється занадто довго, нібито з повагою чи з відвертою цікавістю. Навіть завідувач відділення тепер вітається зі мною так, ніби я кришталева ваза, яка може розбитися від гучного звуку.

​А мене це все лише страшенно дратує. Я ж не якась там героїня чи зірка кримінального серіалу. Я просто жінка, яка відмовилася грати в брудні ігри. Але спробуй це пояснити людям, які неодноразово бачили твоє ім'я в новинах.

​Розслідування щодо «Другого вироку» тільки набирає обертів, розростається, втягуючи нових людей та нові старі справи. Холт і Вейл уже дали всі свідчення. Крейн та Евелін досі перебувають під слідством. Вони щодня співпрацюють із федералами, допомагаючи розплутувати власні схеми, і чекають на рішення прокуратури. Вони платять свою ціну, а я плачу свою.

​Увечері я сиджу за столом, нарешті у власному домі, де пахне саме домом. Відкривши електронну пошту на телефоні, звично змахую листи в кошик.

​Місіс Блейк, ми хотіли б запросити вас на ексклюзивне інтерв'ю...

У кошик.

​Марто, як ви знайшли в собі сили протистояти системі?

У кошик.

​Розкажіть нам про момент, коли ви дізналися, що Леон Рейв живий...

У кошик, кошик, кошик.

​Я не збираюся влаштовувати зі свого життя телевізійне шоу для домогосподарок.

​— Знову видаляєш запити від журналістів? — Нора заходить на кухню, наливаючи собі чай.

​Вона повернулася з навчання, і в неї вже навіть очі блищать. Усе-таки звичний режим творить дива. Але після всіх цих подій її погляд назавжди залишився занадто дорослим.

​— Уяви собі, сьогодні якийсь продюсер пропонував зняти документальний фільм про мій «шлях до зцілення», — кривлюся, блокуючи екран. — Я патологоанатом. Мій шлях до зцілення закінчується там, де починається моя робота.

​Нора сідає навпроти мене, обхопивши чашку обома руками. Вивчає моє обличчя декілька секунд, ніби зважує, чи варто починати розмову.

​— Мамо... можливо, тобі варто погодитись хоча б на одне інтерв'ю?

​Я навіть не намагаюсь приховати здивування.

— Ти серйозно? Хочеш, щоб я сіла перед камерами і розповідала, як ми це все пережили і як країна вважала мене серійною вбивцею? Мені не потрібна ця дешева слава.

​— Та справа ж не в славі, — дуже твердо відповідає Нора.

​Я мовчу. Чомусь її тон змушує прислухатись.

​— Уся країна тепер знає про Річарда Вітмора, Торна і Кроуфорда. —  дивиться мені просто в очі. — Також усі знають про Леона, його шлях, про те, що він вижив і кинув їм виклик. Вони герої і злочинці, у них є обличчя та імена. А тато...

​Моє серце болісно стискається.

​— Тато був першим, хто побачив цю систему, — продовжує вона так само тихо й наполегливо. — Він же намагався їх зупинити. Віддав за це життя, мамо. А тепер у новинах він просто... ще одне ім'я в довгому списку їхніх жертв. Якийсь рядок із тексту. Я не хочу, щоб він залишився просто рядком. Я хочу, щоб люди знали, ким був Рафаель Блейк і що він зробив.

​На кухні стає дуже тихо. Від слів Нори робиться дуже болісно, адже вона говорить абсолютну правду.

​Раф не був просто жертвою. Він був солдатом у війні, якої ніхто, крім нього, не бачив.

​— Я подумаю, Норо, — відповідаю тихо. — Я подумаю.

Ох, мій впертий, самовпевнений Рафчик, який завжди ліз туди, де було найнебезпечніше.

​Ми мовчки допиваємо чай. Наші стосунки з Норою теж змінилися, стали теплішими. Тепер ми не очікуємо дзвінків із поганими новинами і нічого не боїмося. У нас нарешті є час усе перетравити, обдумати й вирішити, куди рухатись далі.

​Я поглядаю на доньку. Вона зараз виглядає такою нормальною....звичайною студенткою. Якби не той занадто уважний, дорослий погляд, ніхто б і не здогадався, що вона пережила.

​— Тео сьогодні дзвонив, — раптом знову озивається вона і всміхається.

​Я одразу напружуюсь.

— І що, він теж вліз у якусь халепу? Тільки не кажи, що він зламав сервери Пентагону просто від нудьги.

— Ні. Хоча, мабуть, міг би. Усе набагато дивніше. Йому запропонували роботу.

— Роботу? І хто ж?

— Федерали, звісно.

​Я аж завмираю з чашкою на півдорозі до рота.

— Це після того, як він посприяв пошуку інформації з приводу «Другого вироку»?

— Так, саме так, — Нора відверто посміхається. — Запропонували йому тимчасову посаду молодшого аналітика в їхньому цифровому відділі, поки він закінчує останній курс. Він допомагатиме, а після диплома зможе податися на постійну роботу.

​Я щиро дивуюся.

— Тобто вони навіть не подумали його в чомусь звинуватити після того, як він влазив куди не треба, а натомість запропонували зарплату і роботу в офісі?

— Я теж була здивована. Але знаєш, що він відповів?

— Навіть уявляти не хочу.

— Він сказав, що воліє вважати це дуже довгою і специфічною співбесідою.

​Нора не витримує і починає сміятись.

— Каже, що федерали були настільки вражені його роботою, що вирішили, що буде краще тримати його ближче до себе.

​Я хитаю головою і теж не можу стримати посмішки.

— Ідіот.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше