Марта
Вранці я вперше прокидаюся без відчуття, ніби хтось залив мої вени свинцем.
Голова ясна. Руки більше не тремтять. Серце не намагається вистрибнути з грудей щоразу, коли я сідаю.
Ще вчора лікар наполягав, щоб я не вставала без потреби, але сьогодні вранці, після чергового короткого огляду, нарешті здався.
Скільки я так пролежала? Два дні? Три?
Треба буде запитати.
Усе було ніби в якомусь мареві.
Яку ж гидоту вони мені вкололи?
— По кімнаті ходити можна. По маєтку — тільки з супроводом. І якщо запаморочиться голова, одразу сідаєте, — лунає суворе попередження лікаря.
Звісно, я пообіцяла, що саме так і робитиму. Лише б він від мене відчепився.
Тепер стою біля вікна у просторій кімнаті, яку виділили мені на час відновлення, і тримаю в руках чашку чаю.
Нора сидить на дивані навпроти телевізора. Вона принесла мені одяг ще зранку, тож нарешті я виглядаю як людина й не лежу безпорадно в ліжку.
На мені звичайні чорні штани й светр. У дзеркало краще поки не дивитися. Обличчя ще бліде, але принаймні я потроху знову стаю схожою на живу людину, а не на тіло, яке от-от повезуть у моє власне відділення.
Іронія — чудова штука.
По телевізору безперервно транслюють новини. Учорашній ефір Леона повторюють уже, здається, по сотому колу.
На одному каналі його обличчя займає половину екрана.
ЛЕОН РЕЙВ ЖИВИЙ
На іншому:
ТАЄМНА ОРГАНІЗАЦІЯ «ДРУГИЙ ВИРОК»: ФБР ПЕРЕВІРЯЄ НОВІ ДАНІ
Ще нижче біжить рядок:
РОДИЧІ ЗАГИБЛИХ ВИМАГАЮТЬ ПЕРЕГЛЯДУ СПРАВ
Відпиваю ковток чаю й кривлюся. Не від смаку.
На екрані знову з'являється обличчя Леона.
Скільки разів я вже бачила цей самий момент, де він дивиться просто в камеру й заявляє, що живий?
Такий спокійний. Такий упертий. Такий самий, яким був від самого початку. І, схоже, досі не збирається відступати від своїх принципів.
— Ідіот, — бурмочу.
Нора миттєво обертається.
— Це ти про кого?
— Що?
— Взагалі-то, мамо, лікар заборонив тобі нервувати. Може, досить дивитися ці новини?
Я повільно повертаюся до неї.
— То що мені тепер? Лягти й лежати? Я вже навіть новини подивитися не маю права?
— Мамо...
— Норо, не перебільшуй. Зі мною все гаразд. А нам ще треба розібратися, куди рухатися далі.
Вона кілька секунд дивиться на мене.
— Добре, мамо.
— Я нічого не порушую. Жодних установок лікаря.
Нора закочує очі.
Я знову переводжу погляд на екран.
Тепер там показують кадри, як Леон у супроводі охорони виходить із машини біля бази команди. Навколо журналісти, камери, фанати, поліція. А він іде так, ніби вчора не оголосив війну людям, які вже один раз намагалися зробити з нього труп.
— Який самовпевнений ідіот, — уточнюю.
— Ти вже це казала, мамо.
— Ні. До цього я сказала просто «ідіот». Це дуже важливе уточнення.
Нора посміхається, хоча й намагається цю посмішку приховати. А потім теж знову зависає на телевізорі.
Ми обидві завмираємо, коли журналістка починає говорити про десятки старих справ, які родичі тепер вимагають відкрити заново.
На екрані з'являється літня жінка.
Підпис унизу повідомляє, що її син загинув чотири роки тому в автомобільній аварії.
— Він ніколи не сідав за кермо після того, як вип'є, — розповідає вона журналістові, стискаючи в руках фотографію чоловіка років тридцяти. — Ніколи. Але поліція сказала, що аналіз крові показав алкоголь. І справу закрили. Я просила перевірити ще раз, але мене ніхто не слухав.
Кадр змінюється.
Тепер чоловік середнього віку розповідає про дружину, яка нібито наклала на себе руки.
Потім — сестра бізнесмена, що помер від серцевого нападу у сорок два.
Ще одна сім'я. Ще одна смерть. Ще одна людина, яка роками повторювала, що щось не сходиться.
Відставляю чашку на стіл.
Скільки ж вас було?
Учора це ще були цифри.
Справи.
Матеріали.
А сьогодні в кожної цифри раптом з'являється обличчя.
Диктор повідомляє, що Федеральне бюро розслідувань підтвердило отримання нових матеріалів і спільно з федеральною прокуратурою формує міжвідомчу групу.
Паралельно кількох співробітників місцевої поліції тимчасово відсторонили від виконання обов'язків.
Офіційно — на період внутрішньої перевірки.
— Ну треба ж. Як швидко вони згадали про внутрішні перевірки, — невесело хмикаю.
Нора кидає на мене короткий погляд.
— Ще кілька днів тому вони називали тебе серійною вбивцею.
— Саме тому я й вражена їхньою гнучкістю.
На іншому каналі вже обговорюють підставні компанії, дивні транспортні маршрути й можливі зв'язки з автоспортом.
Ім'я Торна з'являється одразу на кількох екранах.
Поки що його згадують обережно:
БІЗНЕСМЕН, ЧИЄ ІМ'Я ЗГАДУВАЛОСЯ У ЗВ'ЯЗКУ З МОЖЛИВИМИ ФІНАНСОВИМИ СХЕМАМИ
Прямих звинувачень поки не лунає. Проте, як на мене, цього вже достатньо. Його фотографію показують на всю країну.
Ось що ти зробив, Леоне.Ти запустив машину, яка може їх знищити. Витягнув усе на світло. Позбавив тиші.
І тепер я розумію, що злюся на нього вже трішечки менше.
— Але все ж таки молодець, — тихо додаю.
— Ти знову про Леона? – Нора обертається до мене.
— Так.
Ще раз дивлюся на екран.
— Але тепер я думаю, що він усе-таки молодець.
— А п'ять хвилин тому він був ідіотом.
— Одне іншому не заважає. – Підходжу до дивана й обережно сідаю поруч із нею. Тіло ще нагадує, що останні дні я ледве дихала, але відчуття жахливого безсилля потроху відпускає. — Він зробив те, чого ми не могли б зробити, сидячи тут і ховаючись, — продовжую. — Змусив усіх дивитися в правильному напрямку.