Нора
Голос батька врізається в тишу, і я миттєво забуваю, як дихати. Шість років я збирала його по крихтах — у старих записах, вицвілих фотографіях, чужих скупих спогадах і запаху пилу в нашому будинку, якого тепер уже немає. І ось він тут. Живий хоча б на ці кілька хвилин. Такий знайомий, теплий... трохи втомлений.
— Норо... якщо ти це слухаєш, значить, я не зміг повернутися додому.
А я лише міцніше стискаю диктофон. Поруч мама жадібно вдихає повітря. Я навіть не повертаю до неї голови — просто знаю, що їй зараз так само бракує кисню.
— І якщо ти все-таки дісталася до Джуліана, — лунає з динаміка з відчутною усмішкою, — то, схоже, впертість ти точно успадкувала від мене. Хоча мама, звісно, скаже, що від неї.
З грудей виривається якийсь болісний хрип — щось між нервовим сміхом і стриманим схлипом. Краєм ока бачу, як мама поспіхом витирає щоку і з тремтінням у голосі бурмоче:
— І правильно скажу...
На одну коротку, безжальну мить здається, що він просто сидить тут, поруч із нами. Що зараз він знову почне з нею жартома сперечатися. Але шипіння диктофона швидко повертає в реальність.
Чую, як батько переводить подих, і його тон різко змінюється. Зникає тепло. З'являється поліцейський.
— Тепер слухай уважно. Є речі, про які ти ніколи не мала дізнатися.
Серце завмирає.
— Коли я вперше натрапив на ці смерті, вони взагалі не були схожі одна на одну, — продовжує батько. Голос злегка спотворюється тихим шипінням диктофона. — Одна аварія. Одне самогубство. Одне передозування. А потім тиша на кілька місяців. Саме тому я так довго не бачив системи. Вони не залишали почерку. Були лише випадковості.
Мимоволі підводжу очі на Крейна. Він сидить навпроти абсолютно нерухомо, ніби скам'янів, але я бачу, як напружилося його обличчя. Отже, чудово пам’ятає той час. Для нього все це — не просто якась чужа кримінальна історія. Це і його війна теж.
— А потім з’явилася справа Едгара Холта, — лунає з динаміка. — Саме вона звела мене з Джуліаном. Я розслідував смерть одного головного інженера, а Крейн на той момент уже знав, що справу сфальсифікували зсередини «Другого вироку». Ми дивилися на одну й ту саму брехню з різних боків. І тоді я зрозумів найстрашніше... — тато на мить замовкає, від чого по шкірі пробігає мороз. — Вони вже не карали винних. Вони вирішували, кого саме зробити винним.
Стає тихо. Я чую, як у вухах важко гупає власний пульс. Мама міцно стискає мою руку. Приходить моторошне усвідомлення, що батько ще шість років тому стояв майже на тому ж самому місці, де зараз стоїмо ми. Розплутував ту саму павутину. Тільки тоді він був зовсім один.
— Джуліан побачив це зсередини, а я — зовні, — голос батька стає трохи швидшим, ніби він записував це десь у поспіху. — Коли я дізнався, що його замовили свої ж, я встиг попередити його за кілька годин до вибуху. Він вижив і зник, запустивши свій протокол безпеки. А я пішов до Холта.
Я знову згадую бліде, виснажене обличчя Холта на задньому сидінні машини.
— Я намагався йому пояснити, що він не просто свідок. Що він — доказ того, що система вже засуджує людей всупереч власним правилам. Я хотів його попередити, але він не повірив. Думав, що його гроші та вплив — надійніший захист, ніж слова якогось копа.
Батько зупиняється. Всі чують лише статичне шарудіння плівки.
— Якщо Крейн має рацію, Холт — не останній. Ця машина тільки розганяється. І той, хто перехопив кермо, уже не зупиниться. Норо... — важко зітхає, і я відчуваю стільки жалю, що знову важко дихати. — Я завжди хотів захистити тебе від цього бруду. Мені шкода, що не зміг. Будь обережною. І пам'ятай, що я тебе люблю.
Клацання.
Запис обривається.
Це все. Мама вже не приховує сліз, і ще міцніше обіймає мене за плечі. Я ж просто дивлюся на диктофон. Усередині все стискається від болю, але сліз більше немає. Тепер я багато чого розмію. Батько залишив мені не просто прощання. Він залишив точку відліку.
Повільно піднімаю погляд на Джуліана Крейна.
— Він сказав, що смерті були різними. З випадковими інтервалами — місяці, іноді рік, — хриплю. — Ніякого почерку чи серії.
Крейн повільно киває, уважно дивлячись на мене.
— Тобто за життя батька жодного графіка не існувало? — допитуюся. — Не було такого, щоб щомісяця один чоловік?
— Ніколи, — відрізає Крейн. Голос лунає впевнено. — Навпаки. Ми робили все, щоб жодна смерть навіть близько не нагадувала попередню.
Мама витирає очі та миттєво вмикається в роботу, переборюючи емоції.
— Але ж зараз ми маємо двадцять чоловіків. І рівно по одному тілу щомісяця. З повторюваними медичними аномаліями, яких раніше ніхто не пов'язував між собою. Тоді що змінилося? Що саме сталося двадцять місяців тому?
Крейн важко зітхає, поглядом ковзає по наших виснажених обличчях.
— Система стала бізнесом. Конвеєром. Але щоб зрозуміти, як саме це працює, вам потрібен ясний розум.
Я хочу заперечити. Хочу вимагати відповідей прямо зараз. Та він піднімає руку, зупиняючи мене на півслові. Вигляд має такий серйозний, що я відразу забуваю, що хотіла сказати.
— А тепер спати. Обидві. Бачу, що ви тримаєтесь лише на адреналіні. Розумію, що вам важко було почути голос Рафаеля. Але якщо ми хочемо їх зупинити, то мені потрібні союзники, а не ходячі мерці. Марто, як лікар, Ви маєте це розуміти. Це не прохання.
Сперечатись і справді немає сил. Навіть мама мовчки киває, змушуючи себе піднятися з крісла. Плентаємось до наших кімнат, щоб перепочити та зібратися з думками. Завтра включимося в роботу.
Провал у сон нагадує падіння в чорну діру. Коли розплющую очі, тіло ниє так, ніби мене переїхав той самий позашляховик охорони. Проте в голові все ж таки з'явилася ясність. Знову й знову прокручую слова батька. Що ж, гарячий душ і чистий одяг — це саме те, що треба.
Заходжу до мами, вона вже теж не спить. Збираємось разом та йдемо до залу, який Крейн відвів під штаб.