Глава 11

Марта

Їдемо нічним містом. Вулиці порожні, але я постійно поглядаю в дзеркало заднього виду. У салоні тиша, всі виснажені.

 У голові проносяться колючі думки: Боже, вони ж ледве врятувалися, їх могли вбити.

​Леон знову кровить. Бачу, як пов'язка на його плечі просякла кров'ю. Він ледве тримається, і стає дійсно шкода його. Хлопець намагається боротися, навіть допоміг Норі з Тео. Відчуваю, що поважаю його. Однозначно, він не зі слабких і точно не з розбещеної молоді.

​Холту теж важко, він балансує на межі свідомості.

​Тео сидить поруч зі мною на передньому сидінні. Нора — позаду, з Холтом і Леоном. Прикрила очі. Розумію — відпочиває. Скільки ж усього навалилося на її тендітні плечі. Хоча за останні дні я зрозуміла, що вона доволі сильна дівчинка. Сама вела розслідування. Вперта. Яка ж усе-таки вперта, уся в батька.

​Згадую, що я сама нормально не спала вже кілька діб. Очі сильно печуть, але я лише міцніше стискаю кермо. Адреналін дає можливість триматися на плаву.

​Коли доїжджаємо до місця призначення, нас зустрічає суцільна темрява. Бачу старий гараж, який виглядає абсолютно непримітно. Звісно, тут немає ні камер, ні охорони, бо це місце офіційно ніяк не пов'язане ні з нашою родиною, ні з Рафаелем.

Тео допомагає відкрити важкі двері. Заганяю машину всередину та глушу двигун. І от ми знову в суцільній темряві. Далі Тео вмикає ліхтарик, і ми роздивляємося.

​Тут же нічого немає. Якийсь старий металевий верстак, кілька іржавих шаф. Зате товстий шар пилу на підлозі. І в кутку якісь порожні картонні коробки. Починаємо все оглядати. А де ж архів? Де докази?

​— Він помилився, — лунає голос Нори. Донька розгублено оглядає порожній простір. — Або... або батько давно все звідси забрав. Тут нічого немає, мам.

​Я не відповідаю. Немає слів, не знаю, що відповісти. Ми вже всі на межі, і тут знову нічого. Пусто.

​Повільно проходжу вздовж стін, уважно вивчаючи кожен сантиметр. Знаю, що Рафаель ніколи нічого не робив просто так. Якщо він залишив цю адресу як останню страховку, тут має щось бути. Хоч щось.

​Погляд зупиняється на ділянці стіни за верстаком. Пил. Він лежить усюди рівним шаром, але тут одна секція блоків виглядає трохи інакше, шви між ними чистіші. Ніби цю частину стіни нещодавно чіпали.

— Сюди! — кличу всіх.

​Тео наближається зі своїм ліхтариком, і ми разом відсуваємо цей верстак. За ним дійсно виявляється схованка — металева панель, що приховує невеликий вбудований сейф із кодовим замком.

​— Код, — розчаровано видихаю. — Він мав залишити комбінацію.

​Нора миттєво скидає рюкзак. Бачу, як тремтять її руки, коли вона дістає шкіряний записник Рафаеля, який встигла забрати з будинку. Швидко перегортає сторінки, шукаючи будь-яку зачіпку. Ми всі напружені. Розуміємо, що це наш єдиний шанс.

​— Тут є ряд цифр... на останній сторінці, підкреслений двічі, — шепоче нарешті.

​А далі вводить комбінацію. Замок тихо пікає. Дверцята відчиняються.

​Усередині лежить лише якийсь аварійний комплект. Кілька пачок готівки, два старі кнопкові телефони, флешка, кілька паспортів на чужі імена. Риюся далі. Під усім цим знаходжу цупкий конверт. О Боже! Можливо, це щось цінне.

​Дістаю його. На лицьовій стороні іншим почерком виведено лише одне ім'я: Джуліан Крейн.

​Нижче коротко прописано: «Тільки якщо іншого виходу немає».

— Джуліан Крейн, — лунає мій голос у тиші гаража. І я відразу чую реакцію.

​Збоку лунає різкий вдих. Доводиться обернутися. Холт, який до цього ледве тримався на ногах, раптом випрямляється. Спочатку блідне, а потім обличчя змінюється на очах. Він демонструє нам той самий страх, який я вже бачила раніше.

​— Тільки не він, — нервово хитає головою. — Ні. Цього не може бути.

​— Хто це такий? — різко запитую та вже підходжу ближче.

​Стискаю конверт у руці. Сумніви холодною змією заповзають у груди. Невже мій чоловік залишив нам ім'я чергового ката? Не вірю цьому.

​Холт намагається голосно ковтнути повітря. Він однозначно наляканий.

​— Цей чоловік був одним із них. Одним із «Другого вироку». Не виконавцем, щоправда... Ні. Він входив до складу закритої групи, яка приймала рішення. Вони перевіряли справи, вирішували, чи достатньо доказів для... вироку. Ну, ви розумієте.

​— І ви хочете, щоб ми поїхали до одного з них? — нарешті відривається від стіни Леон. Хапається за капот та кривиться від болю, але я чую, як він злиться. Вже доволі добре вивчила деякі його емоції. — Чудовий план. Давайте просто самі прийдемо до них і здамося, хай уже нарешті доб'ють нас. Чи, може, це такий план? Чи ви хочете, щоб добили тільки мене і Холта?

​Я лише мовчки дивлюсь на Леона. Хлопець теж уже зблід. Розумію, що йому терміново потрібен нормальний лікар, а не мої перев'язки на ходу. У нього шок, тому він і показує такі емоції.

​Потім знову дивлюся на конверт. Мій чоловік був параноїком у питаннях безпеки. Нікому не довіряв. І точно не залишив би нам ім'я ворога як останнє рятувальне коло.

​— Чому Рафаель залишив його ім'я? — дотискаю Холта. — Говоріть усе, що знаєте.

— Тому що Крейна спробували прибрати, — вичавлює з себе нарешті, облизуючи губи, що пересохли. — Приблизно сім років тому він зрозумів, що справи почали фальсифікувати, а місця у списку — продавати. Спробував вийти з гри, забрати докази. Тоді його самого оголосили «винним».

​— Але ж він вижив? — кидаюсь здогадками.

​Холт киває.

— Вижив. І побудував таку систему захисту, що організація просто не може його дістати. Якщо він помре, величезний масив даних автоматично розлетиться журналістам, адвокатам, слідчим, тому вони його не чіпають. Роками між ними таке натягнуте перемир'я.

​— Дай-но секунду, — втручається Тео та дістає свій телефон. — Тут зв'язок уже працює нормально, – тому він швидко набирає ім'я в пошуковій стрічці. — Так... Джуліан Крейн. Багатий, дуже впливовий, бла-бла-бла. Власник великої приватної охоронної компанії. Усе як завжди. Живе у величезному маєтку за містом, майже не з'являється на публіці. Коротше, цікавий екземпляр.