Глава 10

Нора

Після того, як мама поїхала, тиша в будинку стала якоюсь нестерпною. Я механічно продовжую пакувати речі та час від часу поглядаю на диван, де нерухомо лежить Холт. Дихання ще досі слабке, але уже хоча б рівне.

​Леон сидить поруч зі мною на стільці. Він навіть прикрив очі. Розглядаю його уважніше: бліде обличчя, пов'язка на плечі злегка просякла кров'ю. Здається, він тримається суто на впертості.

​І, здається, він мені подобається.

​Можливо, якщо ми виживемо, вдасться познайомитися з ним ближче, — пролітає в голові наївна, зовсім не доречна зараз думка.

​Вирішую завести розмову, щоб хоч якось розрядити атмосферу.

— Леоне, розкажи, що у вас там трапилось з мамою?

​Він повільно розплющує очі, і на його обличчі з'являється щось схоже на криву усмішку.

— Твоя мати... — шукає правильні слова. — Вона врятувала мені життя. Я не знаю, як вона витримала все це в морзі, але вона діяла напрочуд чітко. Якби не вона, мене б уже давно спалили. Або розітнули. А сьогодні в будинку цього чоловіка... вона знову показала, що не боїться.

​— Вона завжди була такою. Упертою.

​— Це гарна якість для того, хто намагається вижити, — погоджується він і знову заплющує очі, даючи зрозуміти, що розмова забирає в нього надто багато сил. Ніяких деталей я не отримала від нього, і це дратує. Хоча його можна зрозуміти – зараз йому точно непереливки.

​Тео не звертає на нас уваги. Сидить на підлозі, схрестивши ноги, і швидко працює, щось переглядає у своєму ноутбуці. Ми виконали мамин наказ, майже все склали, тому готові зірватися з місця в будь-яку секунду. Але ми чекаємо, чекаємо до вечора. Це очікування випалює нерви. Адже ми не знаємо, що там із нею трапилось і чи повернеться вона.

​Раптом чую вібрацію свого телефону. Миттєво хапаю його. На екрані висвічується знайомий номер.

​— Мам! —  голос тремтить, але я намагаюсь не показувати цього.

​— Мене відпустили, — лунає у слухавці втомлений голос. — Я їду, скоро буду.

​Я з полегшенням видихаю. Навіть Тео відриває голову від екрана. Леон розплющує очі і прислухається до моєї реакції. Здається, можна розслабитись хоч ненадовго. Але наступні мамині слова змушують мене завмерти.

​— Сподіваюсь, ви все зібрали вже. — На фоні чути монотонний шум двигуна. — Ми звідти поїдемо.

​— Що сталось? — мимоволі випрямляюся.

— Коли я сіла в машину, мені прийшло повідомлення з невідомого номера, — голос мами стає більш напруженим. — Там було написано: «Ти мала зробити розтин». А під ним... фотографія.

​Я холону.

— Яка фотографія?

​— Мій стіл в морзі. І він там порожній. Знімок зроблено тієї самої ночі.

​До мене одразу доходить весь жах ситуації. Дивлюсь на Леона, потім на Тео. Хтось був в морзі тієї ночі. Не просто дистанційно зламав систему. Не просто підробив транспортні логи чи дивився через камери спостереження. Він був там.

​— Перешли мені це фото. Негайно, — вимагаю.

​— Я буду приблизно за сорок хвилин. До мого приїзду всі мають бути готові. — Мама відключається.

​Телефон вібрує знову. Прийшов файл. Я миттєво пересилаю його на комп'ютер Тео.

— Глянь. Швидко.

​Тео навіть не ставить зайвих запитань. Пальці літають по клавіатурі. Він відкриває фотографію на повний екран, викликає панель з метаданими. Леон, уже ігноруючи біль, піднімається зі стільця, підходить ближче до нас, зазираючи в монітор. Йому теж цікаво.

​— Що там? — питаю, відчуваючи, як пітніють долоні.

​— Майже все стерто, — супиться Тео, примружуючись. — Дані почистили дуже професійно, але... — нахиляється ближче до зображення. — Це не камера спостереження моргу.

​— Звідки ти знаєш?

​— Ракурс неправильний, — показує на кути зображення. — Стаціонарні камери висять під стелею, вони дають специфічне спотворення, так зване «риб'яче око». Плюс захоплюють більше простору зверху, а це... це зроблено на рівні людського зросту. Звичайний телефон або якась маленька переносна камера, знято збоку дверей або коридору.

Ми мовчимо. Адже що тут сказати? І так усе зрозуміло: хтось стежив за мамою тієї ночі. Тільки дивно, що ніхто не втрутився. І ще дивніше, що ніхто не завдав їй шкоди.

​— Вони знають, що ми забрали тіло, — констатує Тео. — І вони граються з нею.

​Леон лише шоковано відкриває рота. Здається, він хоче щось сказати, та не може підібрати правильних слів.

Від цієї думки зовсім не весело. Вони граються з нами. Для них це не просто зачистка слідів чи ліквідація свідків — це полювання, де жертва має відчувати дихання хижака. Я уявляю, як мама стояла там, у морзі, зосередившись на своїй роботі, навіть не підозрюючи, що з тіні за нею спостерігають чиїсь очі. Від цього по спині повзе холод.

​Раптом збоку дивана лунає хрипкий кашель. Ми обертаємось. Холт кволо ворушиться. Повіки тремтять, і він із зусиллям розплющує очі. Погляд спочатку розфокусований, блукає кімнатою, а потім повільно зупиняється на мені.

​Я намагаюсь відігнати паніку на задній план. Зараз не час розклеюватись. У нас є свідок. Людина, заради якої батько ризикнув усім і програв, але тато не міг піти просто так, не залишивши плану «Б». Рафаель завжди мав запасний план.

​Підходжу ближче і повільно опускаюся навколішки біля дивана, щоб наші очі були на одному рівні.

— Містере Холте, — мені страшно, але потрібно все з'ясувати. — Ви мене чуєте?

​Він злегка киває. Бачу, що йому боляче, але свідомість уже ясна.

— Якщо мій батько, Рафаель, знав, що на вас полюють... — зважую слова, щоб не тиснути занадто сильно, але й не дати йому шансу уникнути відповіді. — Якщо він розкопав усю правду про «Другий вирок», де він зберігав те, що знайшов?

Холт довго мовчить, дивиться на мене, і в його очах я бачу відгомін того самого жаху, з яким він жив останні шість років. Здається, він вагається: сказати правду чи знову спробувати сховатися у свою мушлю, зробити вигляд, що нічого не знає. Але хіба тепер сховаєшся? Тіні вже прийшли за ним. І якби не мама, його б уже не було в живих.