Глава 9

Марта

Ми вриваємось до старого будинку в лісі, наче за нами слідом дихає сама смерть. Власне, так воно і є. Цього разу я злякалася ще більше. 

Чорт, що відбувається? Куди я влізла?

​Леон допомагає мені затягнути важке, обм'якле тіло Холта до вітальні. М'язи горять від напруги, але адреналін ще тримає нас на ногах. Ми обережно кладемо чоловіка на диван.

​Нора і Тео миттєво підскакують зі своїх місць. Вони відпочивали, але коли ми зайшли до будинку, здається, злякалися. 

Цікаво, які насправді стосунки у Нори з Тео? Можливо, вони зустрічаються? Треба буде поговорити з донькою. Але вона так цікаво розглядала Леона... Можливо, вони з Тео лише друзі. – явно не ті думки повинні мене зараз хвилювати. Але мама завжди залишається мамою. Можна думати про свою дитину в будь-якій ситуації.

​Вони вже встигли скласти половину обладнання в рюкзаки.

​— Збирайте все до кінця, — кидаю доньці, перевіряючи пульс на шиї Холта. Ритм у нього слабкий, але рівний. — Ця схованка більше не безпечна. Можливо, за нами хвіст. Коли ми витягували Холта, там був чоловік, який на нас напав. І він бачив нашу машину. Це лише питання часу, коли вони проб'ють номери.

​Тео мовчки киває, продовжуючи відчайдушно відключати ноутбук, а Нора тим часом кидається до сусідньої кімнати за речами. Я ж переводжу погляд на Леона. Здається, він нестабільний. Бачу, що він спирається на кухонний стіл і дихати йому доволі важко. Обличчя знову бліде, і з розсіченої брови тече кров. Також помічаю, що рукав його худі теж у крові. Здається, хлопець тримається суто на силі волі.

​— Сідайте, — вказую на дерев'яний стілець під кухонною лампою. — Негайно.

Він не сперечається. Просто опускається на стілець, відкидає голову назад і заплющує очі. Я ж дістаю свою медичну сумку, звідки витягую антисептик, бинти, пластирі-стяжки. Знову крадькома поглядаю на Леона.

​А він доволі міцний горішок.

​Світло на кухні різке, б'є по очах. Нахиляюсь над ним, обережно стираючи запечену кров з обличчя тампоном, щедро змоченим в розчині. Хлопець сичить, коли спирт торкається відкритої рани, але навіть не смикається.

​— Я знову у ваших руках, Марто, —  намагається усміхнутись. Відкриває одне око, спостерігаючи за моїми рухами. — Ще не так давно я лежав на столі у вашому морзі в очікуванні розтину. А сьогодні я знову з розбитою мордою, але тепер ви уже без скальпеля. Щось мені явно не щастить.

​Я не можу стримати тихої гіркої усмішки, продовжуючи обробляти глибокий поріз над бровою. Звісно ж, я розумію, що чорний гумор — це його захисна броня, інстинкт виживання. Йому всього двадцять три, він мав би зараз святкувати перемоги, пити шампанське, роздавати автографи, можливо, був би зараз з друзями чи родичами, а натомість змушений битися на смерть з професійними ліквідаторами і перебувати тут зі мною, чужою для нього людиною.

​— Радійте, що сьогодні мені не довелось колоти вам адреналін прямо в серце, — акуратно стягую краї рани спеціальним пластирем. — А тепер знімайте худі, треба оглянути плече. Не все так погано, головне, що ви живий. Тому давайте перейдемо до вашого плеча.

​Він морщиться від болю, але обережно стягує худі. Лезо сильно не зачепило його. Залишився довгий, але, на щастя, не надто глибокий поріз. Тому швидко промиваю рану і накладаю тугу пов'язку.

​Хоч я і звикла до такого виду роботи, але всередині все тремтить. Мабуть, це через те, що ми пережили у тому будинку.

​Чорт... — знов подумки лаюся. — І треба ж було мені влізти в це все.

Обробивши все, викидаю тампони у відро. Ми щойно витягли людину з того світу. Знову. Але ейфорії від врятованого життя немає. Зараз я відчуваю лише жах, усвідомлюючи, якого монстра ми розбудили. «Другий вирок». Це ціла індустрія смерті. І мій чоловік...

​Проте не встигаю додумати цю думку, коли із сусідньої кімнати лунає глухий стогін. Холт повертає голову на подушці, і я бачу, як його повіки повільно піднімаються.

​Залишаю бинти на столі і швидко прямую до нього. Можливо, зараз вдасться розпитати в нього, що він приховував усі ці роки. Хоч би вийшло.

Підходжу до дивана. Холт опритомнів, поглядом блукає по кімнаті, зупиняючись на обшарпаних шпалерах, потім на моєму обличчі. Леон, притримуючи перев'язане плече, теж підходить ближче. Нора й Тео завмирають у дверях.

​— Ви сказали, що ми запізнилися на шість років, — одразу переходжу до суті, не давши йому часу на роздуми. — Ви знали мого чоловіка. Знали Рафаеля.

​Холт ковтає слину. Це дається йому з болем.

​— Він сам мене знайшов, — заледве можна розібрати його слова. — Заявився до мене додому. Сказав, що моє ім'я є в якомусь закритому списку. Що якась група... «Другий вирок»... підняла мою стару справу.

​— І ви йому повірили? — втручається Леон.

​— Я вирішив, що він божевільний, — Холт гірко кривиться. — Або гірше — шантажист, який намагається витягнути з мене гроші за мовчання. Я виставив його за двері. А через кілька днів у новинах показали його розбиту машину.

​Відчуваю, як накочує втома і відчай. Рафаель намагався його врятувати. Намагався зупинити це ще тоді.

​— Після його смерті я заліг на дно, — продовжує Холт, та намагається перевести подих. — Переховувався. А потім минув рік, другий... Я вирішив, що загроза минула. Що це була просто параноя. До вчорашнього вечора.

​— Чому вони прийшли за вами? — питаю жорстко. — Справа про хімічний завод? Троє загиблих робітників?

​В очах Холта раптом спалахує злість, яка на мить перекриває його слабкість.

​— Я не вбивав їх, — випльовує, намагаючись підвестися на ліктях, але знову безсило падає на подушку. — Підписи на частині документів підробили. Мої партнери хотіли здешевити виробництво і підставили мене. А головний інженер узяв провину на себе не через докори сумління. Йому заплатили величезні гроші для його сім'ї. Я був просто зручним цапом-відбувайлом.