Глава 8

Леон

Одне-єдине ім'я, яке не закреслене.

​Едгар Холт.

​Коли я дивлюся на його ім'я, яке світиться на старому моніторі, то відчуваю, як всередині закипає щось темне і важке. Це вже не просто жах. Це лють. Ці кілька пікселів на екрані — ось причина, через яку я опинився в мішку для трупів. Хтось просто не зміг дістатися до цього Холта і вирішив закрити місячну квоту мною.

​Чи, біс його знає, можливо я теж чимось провинився. Можливо, я щось бачив. Пригадую ту жінку на підлозі... Невже це через неї? Чи щось ще? Сподіваюсь, ми все з'ясуємо.

​— Знайди про нього все, — жорстко кидає Марта, не відриваючи погляду від екрана.

​Нора вже не потребує команд. Вихоплює з рук Тео клавіатуру, і кімнату наповнює швидкий, нервовий стукіт клавіш. Обличчя зосереджене, очі швидко бігають по рядках коду та базах даних, до яких у неї, очевидно, є не зовсім легальний доступ.

​— Едгар Холт. Сорок сім років, — швидко диктує через короткий час, відкриваючи його досьє. — Шість з половиною років тому проходив головним підозрюваним у справі про масове отруєння на приватному хімічному підприємстві. Загинуло троє робітників. Прокурори намагалися довести, що Холт свідомо зекономив на фільтрах і підробив сертифікати безпеки.

​— І чим усе закінчилося? — питаю шоковано. Голос досі трохи хрипить.

​— Нічим, — Нора гірко кривиться. — Справу розвалили в суді. Головний інженер раптово взяв усю провину на себе, а потім повісився в камері до винесення вироку. Холт виплатив компенсації родинам, зам'яв скандал і залишився чистим перед законом. Справу закрили за відсутністю складу злочину проти нього особисто.

​— Класика, — цідить крізь зуби Марта. Вона відходить від столу, нервово потираючи скроні. — Ще один «грішник», який уникнув правосуддя. Де він зараз?

​— У нього приватний будинок на околиці Вест-Енду, — Нора виводить на екран карту з червоною точкою. — Судячи з його соцмереж та публічних реєстрів, він досі там живе. Веде закритий спосіб життя, керує якоюсь консалтинговою фірмою.

​Тео, який увесь цей час мовчки чаклував над своїм ноутбуком, раптом піднімає голову. Розпатлане волосся мене навіть трохи смішить. 

Так ось як виглядають хакери, – приходить непрохана думка.

Що зі мною таке? Чому мені смішно? Зараз явно не час для цього...можливо організм намагається адаптуватися після стресу. Біс його знає. Все заплуталося. Тіло ще досі не моє, голова теж. А я так хочу повернутися. Знову поглядаю на хлопця, та помічаю, що його погляд дуже тривожний.

​— Тут таке діло... Я спробував пропінгувати його мобільний. Пробив номер через прив'язку до соцмереж і пустив запит по вишках зв'язку.

​— І що? — одночасно питаємо ми з Мартою.

​— А нічого. Тиша, — Тео розвертає до нас екран ноутбука, де блимає повідомлення про помилку. — Його телефон відключився від мережі вчора о восьмій годині вечора. І більше не вмикався. Жодна базова станція його не бачить.

​У вітальні стає тихо.

Восьма година вечора. Саме тоді, коли я вже лежав на столі в морзі.

​— Вони вже могли до нього дістатися, — оголошує Марта. Ми хочемо вірити, що це не так, та водночас розуміємо, що вбивці нікого не пощадять. — Якщо механізм був запущений, вони не зупиняться через один збій.

​Жінка різко обертається до доньки:

— Норо, залишайтеся з Тео тут. Продовжуйте моніторити камери навколо його району. Якщо побачите щось підозріле — одразу телефонуйте. Я їду туди.

​Вона вже розвертається до коридору, щоб узяти ключі від машини, коли я перекриваю їй дорогу.

​— Я їду з вами.

​Марта зупиняється. Поглядом ковзає по мені з ніг до голови — швидкий, професійний скан мого стану. Вона бачить усе: і те, як я спираюся на стіл, щоб не хитатися, і мій блідий вигляд, і дрібний тремор у пальцях, який я ніяк не можу вгамувати.

​— Ви залишаєтеся тут, Леоне, — відрізає тоном, який не терпить заперечень. — Ви ледве стоїте на ногах. У вас ще не повністю вивелися токсини з організму. Ви будете для мене тягарем.

Звісно ж....як же все бісить...адже я і сам не хочу бути безпомічним...

​Я зціплюю зуби. М'язи ниють так, ніби їх пропустили через м'ясорубку, але я змушую себе випрямитися.

— Уже стою. Це прогрес, —  голос звучить набагато твердіше, ніж я себе почуваю. — Марто, послухайте мене. Люди, які мали вбити його, вбили мене замість нього. Хтось зробив це просто тому, що я опинився не в тому місці. Я маю повне право подивитися в очі справжньому двадцять першому. Я не сидітиму на цьому дурному дивані, чекаючи, поки ви все зробите.

​Марта спочатку хмуриться, пропалює мене поглядом. Кілька довгих секунд ми буравимо одне одного поглядами. Ніхто не хоче поступатися. Я впертий, як баран, коли справа стосується мого життя, але й вона не з тих жінок, якими можна керувати.

​Зрештою, вона коротко видихає, розуміючи, що якщо вона мене не візьме, я, швидше за все, піду пішки. Звісно я б не пішов, та про це не варто знати нікому.

​— Добре. Але якщо ви втратите свідомість, я залишу вас у машині, — кидає вона. Потім звертається до "наших детективів" , які мовчки спостерігали за нашою перепалкою: — Тео, скинь мені точні координати. Норо, ви — наші очі. Ведіть нас. Якщо зв'язок обірветься... нікого не чекайте. Збирайте речі і їдьте звідси. Все ясно?

​Нора серйозно киває. Тепер у кожного з нас є своя функція.

​Я натягую на себе об'ємне худі, яке Тео привіз у пакеті з речами, і накидаю каптур. Тіло все ще бунтує проти кожного руху, але адреналін, помножений на лють, працює краще за будь-який спазмолітик.

​Ми виходимо в сірий, холодний ранок.

Хочеться повернутися у світ, який уже встиг мене поховати. Тепер уже байдуже, що мене хотіли прикінчити.

​В салоні Мартиної машини доволі холодно, але найбільше мене бісить запах дешевого кавового ароматизатора. Ніколи не любив ароматизатори. Опускаюсь на пасажирське сидіння та ховаю руки в кишені худі. Далі натягую каптур глибше на очі. Робити все це доволі важко, тому що тіло реагує бурхливо. Кожен рух нагадує про те, що я зараз не більше ніж зламаний механізм, який тримається на чесному слові та медикаментах Марти.