Глава 7

Марта

Прокидаюся рано. За вікном ще тільки сіріє. Я майже не спала. Мозок, привчений до нічних чергувань і раптових викликів на місце злочину, просто відмовився вимикатися. Цілу ніч я прислухалася до скрипів старих дощок, і вони здавалися мені кроками, а кожна тінь у кімнаті здавалась загрозою.

​Спускаюся на перший поверх, щільно кутаючись у кардиган. У будинку вогко і холодно.

Відчиняю двері кімнати Леона, готуючись до будь-чого — від різкого падіння тиску до повторного паралічу. Але він не лежить.

​Хлопець сидить на краю ліжка. Помітивши мене, він повільно, але самостійно підводиться і робить кілька кроків до вікна. Рухається все ще скуто, і навіть руки злегка тремтять. Але з його обличчя вже зникла сірість, і в цілому він виглядає досить непогано.

Це дуже добре, — проноситься в думках.

​— Як ви? — підходжу ближче. Автоматично беру його за зап'ястя.

​Пульс стабільніший. Набагато кращий, ніж учора. Організм молодого спортсмена виявився напрочуд витривалим.

​— Бувало й краще, але, здається, сьогодні я не планую помирати, —  намагається слабко всміхнутися, але його очі залишаються холодними й напруженими.

​Відпускаю його руку. Зараз не час для лікарських сентиментів.

— Учора ви сказали, що знаєте власника персня. — дивлюся йому прямо в очі, відрізаючи всі шляхи для відступу. — Скажіть мені ім'я, Леоне. Хто стояв над вами?

​Він відвертається до вікна і розглядає ліс через вузьку щілину в шторах. Кілька секунд мовчить. Уявляю, як йому важко перетравити той факт, що його вбивця — це не якийсь безликий маніяк, а хтось із його світу.

​— Маркус Торн, — нарешті тихо вимовляє.

​Це ім'я мені нічого не говорить, адже я ніяк не пов'язана з автоспортом. Можливо, я його і зустрічала десь в газетах чи по телебаченню, але не звертала уваги.

— Хто це? Це хтось із вашої команди?

— Ні. Він набагато вище. Торн — один із найбільших інвесторів та спонсорів в автоспорті, — Леон повертається до мене. Голос змінюється. — Впливова фігура. Людина з бездонними кишенями, яка відкриває двері в будь-які кабінети. Він регулярно буває на закритих зустрічах, VIP-вечірках, спонсорських брифінгах.

​Я хмурюсь, аналізуючи інформацію.

— І ви впевнені, що це був його перстень? — дивлюсь, як він напружується.

— Я бачив його десятки разів. Це не просто якась прикраса. Торн носить його завжди. Масивна золота печатка з чорним каменем, здається, щось фамільне або зроблене на замовлення. Це як його візитна картка. І найголовніше... він був присутній на закритому заході нашої команди незадовго до перегонів. За пару годин до того, як я... — він затинається, — до того, як моє серце зупинилося.

​Відступаю назад. Мозок криміналіста автоматично шукає нестиковки.

— Це нелогічно. Якщо Торн — людина такого рівня, навіщо йому особисто бути присутнім під час введення паралітика? І, що ще важливіше, навіщо залишати на руці настільки впізнавану річ, віддаючи наказ про ваше вбивство? Злочинці такого масштабу зазвичай діють через посередників і не залишають таких очевидних слідів.

​Леон розгублено зводить плечима.

— Не знаю. Можливо, він був настільки впевнений у своєму препараті...

​— Він був упевнений не в препараті, — тихо перебиваю. Холод пробігає по спині від усвідомлення простої, моторошної істини. — Він був упевнений у вашій смерті.

​Леон завмирає.

​— Йому було байдуже, що ви побачите його перстень або почуєте його голос, — продовжую, розкладаючи факти по поличках. — Тому що мертві не дають свідчень. Ви не повинні були прокинутися, Леоне. Для Торна ви вже були трупом на тому столі. Це не помилка і не дурість. Це його самовпевненість в тому, що його не покарають, не спіймають.

​Ми замовкаємо. Обидва розуміємо, з якою силою маємо справу.

Це не просто корумпований лікар чи найманий вбивця. Це люди, які вважають себе богами.

Раптом чую різкий звук із вітальні. Це хтось увімкнув телевізор.

​Кидаю на Леона короткий погляд і швидко виходжу в коридор.

​У вітальні Нора стоїть перед старим, пузатим екраном телевізора, обхопивши себе руками за плечі. Тео сидить на підлозі поруч, не відриваючи погляду від новин.

​Я наближаюся, і потім погляд падає на екран телевізора. Всередині все стискається. Я ніби провалююсь в якусь крижану прірву.

​На екрані — будівля мого моргу. Територія обгороджена жовтою поліцейською стрічкою. Блимають червоно-сині мигалки патрульних машин, а навколо центрального входу, мов стерв'ятники, рояться десятки журналістів із мікрофонами.

​— ...безпрецедентний випадок, — лунає стривожений голос репортерки. — Тіло Леона Рейва, зірки автоспорту, чия раптова смерть шокувала світ лише вчора, безслідно зникло з міського моргу. Поліція офіційно підтвердила факт викрадення. Територія оточена, триває слідство...

​Я викрала труп. Я стала злочинницею.

Від цієї думки стає недобре. Одне діло — діяти на адреналіні, рятуючи людину вночі, і зовсім інше — бачити наслідки своїх дій при світлі дня.

​Леон безшумно підходить ззаду. Він теж дивиться на екран, де саме показують його усміхнене фото у гоночному комбінезоні.

​Раптом у кишені мого кардигана вібрує телефон.

​Я здригаюся. Дістаю апарат. На екрані світиться ім'я завідувача відділення.

Нора і Тео миттєво обертаються до мене.

​— Не бери, — шепоче Тео, підводячись. — Вони можуть відстежити сигнал...

​— Якщо я не візьму, це викличе ще більше підозр, — відповідаю, хоча пальці вже зрадливо тремтять. Я намагаюся глибоко вдихнути та навіть натягую на себе звичну маску холоднокровного лікаря. І тільки після цього натискаю кнопку прийому. — Слухаю.

​— Марто! Нарешті! — голос завідувача звучить панічно, на задньому тлі чути галас і звук рацій. — Ти новини бачила? У нас тут справжнє пекло!

​— Бачила. Що відбувається? — запитую аж надто спокійно. Я навіть дивуюся власній витримці.