Глава 6

Леон

Різко вдихаю.

​Очі розплющуються самі собою. Темрява. Мене знову стискає ця щільна темрява.

Тіло смикається, але рухатись досі важко.

​У голові відлунює голос. Чужий, спокійний голос.

«Двадцять перший».

​І цей запах. Солодкий, нудотний запах апельсинових квітів. Він настільки реальний, що я відчуваю його на язиці.

Намагаюся вхопити цей спогад, роздивитися обличчя того, хто це сказав, але картинка розсипається на пікселі, щойно я фокусую на ній увагу. Я відчуваю холодний піт на чолі і своє шалене серцебиття. Серце б'ється так, що мені теж боляче.

​Коли це вже скінчиться? Коли моє тіло зможе повернутися до нормального функціонування?

​Повільно видихаю. Жорсткий диван. Тьмяне світло настільної лампи десь збоку. Я не в мішку. Я в будинку.

Слух поступово виокремлює звуки з реальності. Шурхіт паперу. Тихі голоси.

​— ...ще за багато років до його смерті, — голос Нори. Вона говорить тихо, але доволі напружено.

— Він щось знав. Він копав під них ще тоді... — це вже Марта. Жінка, яка кілька годин тому ледь не розпанахала мені грудну клітку.

​Лежу, дивлячись у потріскану стелю, і повільно складаю факти докупи.

Я прокинувся в морзі менше доби тому. Дізнався, що я офіційно мертвий. Мене спочатку перевозили в мішку для трупів, потім привезли в якусь лісову глушину. І замість того, щоб просто сховатися і розробити план, я тепер лежу тут і слухаю, як вдова та її донька обговорюють справи мертвого поліцейського шестирічної давності. Який, судячи з усього, перейшов дорогу тим самим людям, що вбили мене.

​Чудово. Просто ідеальний вікенд.

​Намагаюся змінити позу. Кожен рух відгукується тупим болем у м'язах, ніби по мені проїхалася вантажівка.

Вони там за столом продовжують обговорювати Артура Гейла —  чоловіка, якого хтось відправив на той світ у березні. Марта казала, що я мав стати двадцять першим у цій серії. Двадцять бездоганних, чистих убивств.

​І один зіпсований дубль. Я.

​Прикриваю очі, намагаючись змусити мозок працювати. Треба зрозуміти, як я сюди потрапив. Хто мав доступ до моєї їжі чи напоїв перед тим, як серце зупинилося? Хто з мого оточення міг мене здати...

​Раптом голоси жінок стихають.

Розплющую очі. Нора стоїть біля столу, завмерши. Марта дивиться кудись убік вікна.

​По стіні вітальні повільно ковзає яскравий промінь світла. Фари.

Хтось щойно під'їхав до будинку.

Промінь світла б'є крізь щілину у важких шторах, трохи освітлюючи кімнату.

​— Вимкни світло! — різко шипить Марта.

​Клацає тумблер. Вітальня поринає в абсолютну темряву. Чути лише, як шурхотить одяг — жінки миттєво розходяться по кутках. Марта завмирає біля стіни, Нора безшумно підкрадається до вікна.

​Нас знайшли.

​Ця думка б'є по нерв. І зараз це турбує мене більше ніж фізичний біль. Адреналін знову вкидається в кров, змушуючи серце гамселити в ребра. Я зціплюю зуби і змушую себе сісти. Тіло кричить, м'язи горять, але я спираюся на бильце і намагаюся намацати в темряві хоч щось важке. Якщо за нами прийшли ті, хто відправив мене в морг, я не збираюся знову лягати в мішок для трупів без бою. Намацую важку металеву лампу на столику поруч.

​Мотор надворі глухне. Грюкають дверцята авто.

​Нора обережно відхиляє край штори. Кілька секунд тиші здаються нескінченними.

А потім вона з полегшенням видихає.

— Це Тео.

​Світло знову спалахує. Марта стоїть посеред кімнати, і її погляд не обіцяє нічого хорошого.

— Який ще Тео?

— Мій друг, — Нора швидко йде до коридору. — Я написала йому з машини, поки ми їхали сюди. Попросила привезти воду, їжу, бинти, ліки, зарядки і якийсь одяг. У нас же нічого немає.

​Марта хапає її за руку.

— Ти скинула координати цього будинку сторонній людині?!

— Він не стороння людина, мам. Я довіряю йому більше, ніж самій собі. І я спеціально написала, щоб він привіз усе необхідне і не ставив жодних питань.

​Чудово. Дівчисько надіслало локацію нашого сховку якомусь своєму хлопцеві. Вона або геній, або повна ідіотка. Схиляюся до другого.

​Вхідні двері відчиняються. Чути кроки, і до вітальні заходить хлопець. На вигляд йому трохи за двадцять. Розпатлане волосся, об'ємна чорна толстовка, під очима темні кола людини, яка забула, як виглядає сонячне світло. У руках він ледве тримає два величезні паперові пакети з супермаркету.

​Він робить кілька кроків, киває Норі, обережно дивиться на Марту. А тоді його погляд ковзає далі і зупиняється на мені.

​Хлопець завмирає. Він навіть не кліпає. Лише пакети в його руках шарудять.

​— Норо... — тягне, дивлячись на мене так, ніби побачив привида.

— Що? — вона підходить і забирає в нього один із пакетів.

— У тебе на дивані сидить Леон Рейв.

— Я знаю.

— Але ж....він мертвий.

​Тим часом я відкидаюся на спинку дивана і відпускаю лампу.

— Сьогодні мені це вже говорили.

​— Уже ні, — спокійно додає Нора, та починає викладати консерви та пляшки з водою на стіл. — Тео, дихай. Ти ж обіцяв без зайвих питань.

​Тео нарешті кліпає, переводить погляд на Нору, потім знову на мене. Його мозок явно намагається обробити системну помилку.

​Я уважно його розглядаю. Він не схожий на того, хто може становити фізичну загрозу. Але його реакція цікава... Він не панікує, не кричить і не кидається до дверей. Просто стоїть і аналізує побачене. Типовий айтішник або геймер. У моєму світі автоспорту такі хлопці сидять за екранами телеметрії і бачать те, чого не помічають інші.

​Чому вона йому настільки довіряє? Ця Нора не схожа на ту, що буде ризикувати нашими життями заради випадкового знайомого.

​Доведеться тримати цього Тео в полі зору.

Тео нарешті ставить другий пакет на підлогу. Витирає долоні об джинси.