Глава 5

Марта

Глушу двигун. Фари гаснуть, і нас миттєво ковтає густа темрява. Старий заміський будинок стоїть на відшибі. Його оточили високі дерева, які зараз здаються суцільною чорною стіною.

​Я довго не приїжджала сюди. Роками уникала цього місця.

​Виходжу з машини, вдихаю прохолодне нічне повітря, і в грудях одразу стає тісно. Відчиняю вхідні двері, заходжу в коридор. Відразу відчуваю запах старого дерева, пилу і сухого листя. Цей запах настільки знайомий, що мозок підкидає картинки з минулого, які я старанно блокувала. На гачку в передпокої досі висить його куртка. На тумбочці — пара старих чашок із засохлими слідами від кави. Усе залишилося рівно так, як було того дня, коли Рафаель поїхав звідси і не повернувся.

​Стискаю щелепи, відганяючи спогади. Зараз не час для рефлексій. У мене в машині живий мрець, якого треба сховати.

​— Давай сюди, — гукаю Нору, відкриваючи задні дверцята.

​Ми підхоплюємо Леона з двох боків. Він ледве перебирає ногами, спираючись переважно на мене. Дихати йому важко, в нього це виходить навіть із якимось свистом. Організм, який три доби провів у глибокому медикаментозному сні, зараз працює на межі своїх можливостей через кінську дозу адреналіну.

​Заводимо його у вітальню. У кімнаті темно, хоч око вийми. Я тягнуся рукою до стіни, намагаючись згадати, де саме Рафаель встановив вимикач.

​Але Нора мене випереджає. Вона впевнено робить два кроки вбік, не натикаючись на меблі, простягає руку і без жодних вагань клацає тумблером. Кімнату заливає жовте світло.

​Завмираю, дивлюсь на доньку. Вона скидає рюкзак, швидко йде до вікна і звично засуває важкі штори, щоб нас не було видно знадвору. Не помічаю якоїсь незграбності чи блукання в незнайомому просторі.

​Вона чудово знає цей будинок.

​Вона бувала тут без мене. Можливо, навіть часто. Від цього усвідомлення всередині щось неприємно холоне. Я роками уникала цього місця, вважаючи його закритим розділом нашої сім'ї, а вона, виходить, потайки сюди приїжджала. Навіщо? Що вона тут шукала?

​Я не ставлю їй цих питань. Поки що. Просто мовчки фіксую цей факт у голові і допомагаю Леону спертися на старий шкіряний диван Рафаеля.

​Гонщик падає на сидіння, відкидаючи голову на спинку. Розглядаю його сіре обличчя, яке покрили краплі холодного поту.

​Мозок патологоанатома миттєво перемикається в режим лікаря. Це мій захисний механізм — змістити фокус із власних емоцій на чужу фізіологію. Я присідаю біля дивана, беру його за зап'ястя і притискаю пальці, щоб поміряти пульс.

​Частий. Слабкий. Аритмічний.

Він зневоднений і повністю виснажений.

​— Норо, на кухні має бути аптечка в нижній шухляді, — не обертаючись командую. — Там є фізрозчин і глюкоза. Принеси. І воду.

​Леон розплющує очі. Намагається висмикнути свою руку з моєї, але сили в нього немає, тому виходить мляво.

— Що ви робите? — хрипить, невдоволено зсунувши брови.

— Перевіряю ваші життєві показники.

— Я не пацієнт.

​Дивлюся йому просто в очі. У цьому чоловікові стільки впертості, що вона майже межує з дурістю.

— Ви сьогодні лежали в мішку для трупа. 

— Це не діагноз, — він намагається сісти рівніше, але морщиться від болю в м'язах.

— Поки що це найточніший діагноз із тих, що ми маємо. Ваша серцево-судинна система зараз працює на знос. Вам потрібна рідина і спокій.

​Нора повертається з кухні, тримаючи в руках пляшку води і стару пластикову коробку з медикаментами.

Леон бере воду. Бачу як тремтять, коли він відкручує кришку, але він відвертається, намагаючись приховати цю слабкість. П'є жадібно, але я м'яко забираю пляшку після кількох ковтків.

​— Повільніше. Інакше вас знудить.

​Він важко зітхає, але перестає сперечатися. Закриває очі.

​Я ж тим часом розкриваю аптечку. Дістаю тонометр, накидаю манжету йому на плече. Поки апарат накачує повітря, уважно розглядаю його обличчя. У його картці стояло ім'я, яке знає весь світ. Але зараз він просто чоловік, який якимось дивом уникнув мого скальпеля.

​Моя робота — шукати причину смерті. Але сьогодні мені доведеться зробити все навпаки.

Леон лежить із заплющеними очима, дихання потроху вирівнюється, хоча шкіра все ще залишається блідою. Знімаю манжету тонометра. Поки що житиме. Ставлю крепельницю.

​Тільки-но я випростовуюся, як чую швидкий стукіт клавіш. Обертаюся.

​Нора сидить за старим дубовим столом Рафаеля. Ноутбук уже відкритий, а на екрані швидко біжать рядки якогось коду. Світло від монітора підсвічує її зосереджене обличчя.

​— Що ти робиш? — відчуваю, як усередині знову починає закипати тривога. 

Вона вся в свого тата. Непередбачувана...можна очікувати чого завгодно.

— Перевіряю камери на дорогах навколо моргу, — навіть не піднімає погляду. — Мені треба зрозуміти, чи не поїхав той анонім слідом за нами. А потім я спробую пробити цього доктора Морріса по базах лікарні. Якщо він...

— Зупинися.

​Мабуть це пролунало надто різко. Нора завмирає і нарешті дивиться на мене.

Коли ми так віддалилися одна від одної?...ще вчора я про це не задумувалася.

— Мам, ми не можемо просто сидіти. Нам треба знати, хто...

— Я сказала, зупинися, — підходжу до столу і примусово опускаю кришку її ноутбука. — Ти вже достатньо зробила. На сьогодні твої хакерські ігри закінчилися.

​Вона обурено підскакує зі стільця.

— Ігри? Ти серйозно називаєш це іграми?

— Ти не розумієш, у що лізеш, Норо. Це не злам університетського сервера заради оцінки. Це реальні люди, які вбивають.

— О, справді? — схрещує руки на грудях, дивиться майже з- під лобу. — Ми щойно викрали живого чоловіка з державного моргу, переховуючи його в мішку для трупів. Замаскували цифровий слід і втекли в глушину. Трохи пізно вдавати, що я не беру в цьому участі, мам. Я вже співучасниця.