Глава 4

Нора

— Воно живе.

​Я дивлюся на екран свого ноутбука. Код, з яким я щойно працювала, миттєво втрачає сенс.

​— Мам, повтори останню фразу.

— Ти мене чула.

— Ти сказала: «тіло живе». Це суперечить самому визначенню слова «тіло».

​Боже, невже я це чую? Так, це може бути цікава пригода. Треба збиратися.

​У слухавці чути чиєсь іще дихання. Дихання, яке не належить мамі.

​Якщо мама каже, що в неї на столі лежить живий мрець, отже, закони біології щойно зламалися, і мені треба брати рюкзак.

​— Норо, просто приїжджай. Службовий вхід. У нас обмаль часу.

Вона скидає виклик.

​Я немов би завмираю. Не знаю, як зробити перший крок. Дивлюся на свій телефон.

​Мозок одразу перемикається в режим вирішення проблеми. Вивезти людину з моргу. Камери на поверсі, камери на виході, електронний журнал доступу. Швидко накидаю безрозмірне худі, затягую волосся в тугу косу і кидаю ноутбук у сумку. Разом із цим машинально прихоплюю старий спортивний одяг тата.

​Поки їду нічним містом до судово-медичного відділення, прокручую в голові архітектуру їхньої мережі. Я знаю цю систему камер. Рік тому я сама допомагала їхньому місцевому сисадміну латати в ній дірки, бо він був надто лінивим. Мені не треба бути геніальною хакеркою з кіно, достатньо використати старий бекдор і просто «підвісити» запис на сервері на кілька хвилин.

​Службові двері моргу відчиняються. Мама зустрічає мене в коридорі. Вона бліда, але тримається прямо.

Я мовчки йду за нею в залу.

​Різкий запах хлорки і формаліну звично б'є в ніс. Я зупиняюся на порозі.

Посеред кімнати, під яскравим білим світлом хірургічних ламп, сидить чоловік. Живий. З кисневою маскою на шиї, босими ногами і сірим від виснаження обличчям. Він виглядає паршиво, але я миттєво впізнаю ці риси.

​Зависаю. Переводжу погляд на маму.

— Це Леон Рейв.

​Я ледве не давлюся слиною, адже він справжній красунчик. І він відомий, його знають всі. В університеті всі дівчата про нього говорили. Боже, оце круто, я з ним познайомлюсь.

​Мама щільно зачиняє за мною двері.

— Так. — дивиться на мене так уважно, а я зависаю. Я ніколи не зависала на хлопцях. Але ж це не звичайний хлопець.

— Той самий Леон Рейв?

— Інших у мене сьогодні немає.

— Мам, його смерть зараз у всіх новинах. Уся стрічка забита. Його команда вже випустила некролог.

— Я в курсі, Норо.

​Чоловік на столі... Тобто цей красунчик, нарешті повертає голову в мій бік. Що я бачу? Його очі каламутні, але він чіпляється поглядом за мене.

Ух...треба брати себе в руки.

— Приємно, що хоч хтось мене впізнає без бирки на нозі, — хрипить він. 

​Уважно розглядаю його. Зірка автоспорту. Мільйонні контракти, натовпи фанатів, а зараз він сидить на столі в морзі і намагається жартувати, щоб приховати відчай.

​О боже! Голий! Він тут голий. Добре, що я взяла одяг нашого тата.

Здається мама помічає як я його розглядаю, і їй це не подобається. Ще б пак, я ніколи не говорила про хлопців, і ніколи ні з ким не зустрічалася.

​Стягую рюкзак із плеча, дістаю спортивні штани й футболку та мовчки кидаю їх на край столу. Він ловить їх трохи здивованим поглядом, але одразу починає натягувати на себе. Рухи даються йому важко, руки добряче тремтять, проте він вдягається.

​— Ти збиралася його розрізати? — питаю, дістаючи ноутбук.

— Я збиралася зробити свою роботу, — жорстко відповідає, та свердлить мене поглядом. Я знаю цей погляд. Це означає, що буде серйозна розмова. — А тепер нам треба придумати, як вивезти його з цієї будівлі. Бо той, хто перевіряв його картку п'ять хвилин тому, скоро зрозуміє, що розтин так і не почався.

​Ситуація — повний абсурд. Я знаходжуся в морзі з мамою-патологоанатомом і всесвітньо відомим гонщиком, який формально мертвий. І зараз ми будемо його викрадати.

​— Чудово, — відкриваю ноутбук. — Якраз думала, чим зайнятися в п'ятницю ввечері.

Швидко підключаюся до внутрішньої мережі. Сисадмін тут справжній лінтяй, паролі не змінювалися мабуть із минулого року. На екрані з'являються сірі квадрати з відеокамер. Коридори. Ліфти. Службовий вихід.

​Система безпеки тут просто смішна. Але камер достатньо, щоб нас одразу помітили. І куди ми потягнемо цього ледве живого гонщика?

​— Ми не можемо просто вийти через двері, — заявляю, не відриваючись від монітора. — На кожному кроці камери. І охоронець на першому поверсі не спить, дивиться якийсь серіал і п'є каву.

​Мама підходить ближче, зазирає в екран.

— Нам потрібне офіційне прикриття.

​Я швидко перевіряю електронний журнал відділення.

— О. Є варіант. Транспортування. За п'ятнадцять хвилин одне тіло мають перевезти до довгострокового сховища в іншому крилі. Я можу змінити маршрут у графіку і «підвісити» камери на нашому шляху до вантажного ліфта і стоянки.

​Отже, ми справді це робимо. Викрадаємо живу людину з моргу під виглядом мертвої. За це точно дають реальний термін. Цікаво, у в'язниці є нормальний інтернет?

​Мама киває. Відходить до стіни і дістає з шафи щільний чорний мішок. Кладе його на вільну каталку.

​Леон, який щойно сяк-так натягнув татову футболку, дивиться на цей мішок так, ніби йому пропонують лягти в кислоту.

​— Ви серйозно хочете покласти мене в мішок для тіла? — спирається на стіл, щоб не впасти.

— Маєте кращу ідею? — мама навіть не дивиться на нього, розправляючи цупкий матеріал.

— Так. Двері.

— Ви п’ять хвилин тому впали, намагаючись дійти до підлоги.

— Не бачу зв’язку, — огризається він.

​А в нього є характер. Хоча зараз він виглядає так, ніби знепритомніє будь-якої секунди. Зірка світового спорту сперечається з моєю мамою через мішок для трупів. Суцільний сюрреалізм. Стоп...здається вони не подружилися....Хм...а це цікаво. Хоча знаючи маму – не дивуюся.