Не всі мертві мовчать

Глава 3

Леон

​— ...боюся, ви в ній далеко не перший.

​Слухаю ці слова і не знаю, як реагувати. Дивлюся на патологоанатомку. На те, як вона рівно стоїть, на ній гумові рукавички зі слідами моєї крові, яку вона щойно брала.

​Чудово, просто геніально.

​Три дні мого життя стерті. Я нічого не пам'ятаю про це. Як так могло статися, що я нічого не пам'ятаю. Лежу голий на столі в морзі. А жінка, яка п'ять хвилин тому примірялась до моїх грудей скальпелем, щойно повідомила, що я, можливо, не єдиний живий труп у її кар'єрі.

​Намагаюся витягнути з пам'яті хоч щось, але натикаюся на чорну стіну. Я чітко пам'ятаю рев трибун. Пам'ятаю вібрацію керма, запах паленої гуми і свій ідеальний фініш. Пам'ятаю, як вийшов із боліда, як відповідав на питання журналістів.

​А далі — порожнеча.

​Мене хтось "убив". Я не пам'ятаю, як це сталось.

​Від цього усвідомлення всередині закипає злість. Серце працює швидше, набагато швидше. Паніка відступає. Кисень, який я отримую з маски, трохи прояснює свідомість. Але моє власне тіло все ще здається мені чужим. Воно якесь важке і неповоротке, ніби після якоїсь жорсткої аварії на трасі.

​Я звик усе контролювати. Швидкість, траєкторію, своє життя. А зараз я не можу навіть нормально підняти голову.

​Мені потрібен зв'язок. Команда. Саймон. Мій менеджер. Хтось із них має приїхати сюди, підняти на вуха поліцію і витягти мене з цього лайна. Вони швидко знайдуть того, хто це зробив.

​Стягую кисневу маску на підборіддя. Горло пече так, ніби я ковтав бите скло, але я змушую себе говорити чітко.

— Дайте телефон.

​Марта навіть не повертається від свого монітора.

— Ні.

​Міцніше хапаюся за стіл.

— Це не було прохання. Я маю право на дзвінок. Це лікарня, а не в'язниця.

— Це морг, — холодно виправляє вона. — Тут у клієнтів узагалі немає прав.

​— Дайте свій телефон.

— Ви мене не чуєте? Я сказала ні.

— Я маю подзвонити команді, — кажу шаленіючи, ігноруючи сухий кашель. — Менеджеру. Поліції. Кому завгодно, хто зараз приїде з адвокатами і забере мене з цієї.... кімнати.

​Вона нарешті відриває погляд від екрана. Здається, вона мені не співчуває. Тільки жорсткий прагматизм, який мене зараз неймовірно дратує.

— І що ви їм скажете? — Марта ледь помітно нахиляє голову. — «Привіт, я передумав вмирати, заберіть мене»?

​Я спираюся ліктями об стіл і напружую спину. Намагаюся піднятися хоча б на кілька градусів, щоб не говорити з нею знизу вгору. М'язи миттєво відгукуються тупим болем, руки починають зрадницьки тремтіти, але я вперто тримаюся.

​— Ви серйозно пропонуєте мені сидіти тут і робити вигляд, що я мертвий?

​Марта підходить ближче. Спокійно дивиться на те, як напружились мої лікті. Адже я слабкий.

— Ні, — різко протвережує мене. — Лежати. Сидіти ви поки що все одно не можете.

Вона мовчки розвертає монітор комп'ютера до мене.

— Подивіться сюди.

​Слухняно дивлюся на екран. Якісь таблиці, рядки тексту, медичні терміни.

— І що це? — питаю дратуючись. — Мій діагноз?

— Це ваш протокол констатації смерті. Його підписав доктор Морріс на місці. А ось тут ще три справи з його підписом. Усі ці чоловіки мертві. А ось це, — Марта тицяє пальцем у кут екрана, — історія доступу до бази. Хтось анонімно перевіряв вашу картку п'ять хвилин тому. Саме тоді, коли я мала почати розтин.

​Я мовчу. Інформація не одразу вкладається в голові.

— Тобто... хтось просто стежив за системою?

— Хтось чекав підтвердження, — дивиться мені просто в очі. — Чекав, коли система зафіксує, що я вас розрізала і ви вже точно не прокинетеся.

​Від цих слів темніє в очах. Знову дивлюся на монітор. Тепер я бачу текст набагато чіткіше.

​Моє ім’я: Леон Рейв.

Дата народження.

Дата смерті.

Статус: помер.

​У двадцять три роки я вже маю дату смерті. Непогане досягнення навіть для мене.

​Але цього разу мій внутрішній сарказм не працює. Він просто не допомагає відгородитися від реальності.

​— Моя команда... — починаю, але в горлі знову пересихає. — Вони повинні знати, що я зник. Вони шукають мене.

​Марта дістає з кишені халата свій мобільний. Кілька разів торкається екрана і простягає телефон мені.

— Тримайте.

​Беру телефон. Руки трясуться.

Чорт...

На екрані відкритий спортивний портал.

​Великий заголовок: «Загинув Леон Рейв».

Моя фотографія. Відео з тієї самої гонки, де я стою на подіумі з кубком, а під ним текст: «Останні кадри знаменитого гонщика всього за кілька годин до трагічного зникнення».

​Гортаю сторінку нижче. Заява моєї команди. Саймон каже якісь правильні, сумні слова про велику втрату для автоспорту. Фотографії фанатів, які принесли квіти до огорожі автодрому.

​Дивлюся на власний некролог. Мене огортає....сум? Ніііі...Я не знаю, що відчуваю. Не маю назви для цієї емоції.

Для всього світу мене більше не існує. Вони вже мене поховали. На мить хочеться померти по справжньому.

​Мовчки повертаю телефон Марті. Жартувати більше зовсім не хочеться.

Перед очима все ще стоять ці літери.

​«Загинув». Заява команди. Співчуття від Саймона. Усе це виглядає настільки штучно, що мене нудить. Декілька днів тому я був їхнім головним активом, приносив мільйони і завойовував для команди перше місце. А сьогодні я просто зручний привід для скорботних постів у соцмережах. Життя триває. Вони вже, мабуть, обговорюють, хто сяде в мій болід на наступному етапі. Для них я стертий. Похований і забутий.

​Я намагаюся вхопитися за відео, яке щойно бачив на екрані. Кадри після гонки. Я стою з кубком, навколо натовп, спалахи камер.

Що було далі?

Пам'ятаю, як спустився з подіуму. Пам'ятаю, як пройшов повз журналістів, бо хотів тиші. Я пішов у технічну зону. Туди, де зберігають обладнання і куди не пускають пресу.

​І раптом у голові щось спалахнуло.

Не картинка. Короткий спогад.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше