10.

 - А це що за фігня? - невдоволено кричить Ной, і я чудово його розумію. Ми застрягли в ліфті, котрий ламається майже кожного дня, і коли нам прийдуть на допомогу невідомо. 

- Схоже, приїхали, - фиркає Етан у мене за спиною. - А я вже уявляв як повертаюся у клуб, нарешті розслабляюся і...

- Це дупа просто! - кричить Ной. - Вибач, Дашо, але у мене руки заніміли. Твоя подружка може і на землі поспати. Їй то все одно. 

Одразу пригадую сусідку з восьмого поверху, у котрої четверо собак. Дуже часто вони справляють свої справи на підлогу у ліфті, і якщо Ритка полежить у всій цій красі, завтра вона мене вб'є.

- Може, ти її трохи потримаєш? - повертаюся обличчям до Етана і тепер між нами надто мала дистанція. Він світить телефоном мені в обличчя, і я точно знаю, що робить це спеціально.

- Пробач, крихітко, та я у вантажники не наймався, - зухвало заявляє. - Ной, клади принцесу на підлогу. Їй і так байдуже.

Хлопець, схоже, тільки і чекав цього. Рита опиняється у кутку ліфта і продовжує солодко спати. Я ж важко видихаю, тому що близькість з Етаном мене сильно дратує та бентежить одночасно. Він, наче навмисне, не зводить з мене погляду і продовжує світити ліхтариком телефону просто в очі. 

- І часто у вас таке трапляється? - запитує Ной. - У нас є шанс, що скоро хтось таки витягне нас звідси?

- Не знаю, - чесно зізнаюся. - Швидше за все, шансів немає. 

- Як і зв'язку, - бурчить Ной. - Знаєш, Дашо, такого насиченого вечора у мене вже давно не було. 

- Пробач, - кажу тихо, відчуваючи себе винною у всіх смертних гріхах. 

- Чого це ти вибачаєшся? - дивується Ной. - Ти ж не винна у тому, що ліфт зламався. До того ж ми самі викликалися вас відвезти. Все чесно. Правда ж, Ет?

Якщо Ною кортіло поговорити, то його друг мовчав як риба. Коли світло від телефона потрапило йому на обличчя, я встигла відмітити, що Етан сильно напружений. Брови зведені до перенісся, а вилиці сильно випирають. Невже настільки сильно розізлився через зламаний ліфт?

- Ти чого, Ет? - здивовано запитав Ной, також помітивши, що з другом щось не так.

- У мене клаустрофобія, - прошепотів хлопець і несподівано похитнувся.

- Так! Ще не вистачало, щоб і ти тут відключився, - Ной швидко підхопив друга, не даючи йому впасти. - І чому це я не знаю про таку твою проблему?

- Раніше проблеми не було… - буркнув Етан і схопив мене за руку. Не знаю, для чого він це зробив, але відпускати, схоже, не збирався. Мені здалося, що він просто шукав підтримку, саме тому я не знайшла в собі сил забрати руку. Етан виглядав справді жахливо, навіть піт на лобі виступив. 

- От блін… - застогнав Ной, розуміючи всю важливість даної ситуації. - І що тепер робити?

А це було логічне і правильне запитання. Що робити у таких випадках я не знала, саме тому вирішила діяти наосліп. Кляте відчуття провини не давало просто стояти та мовчати. 

- Тобі треба перемкнутися на щось інше. Не думай про те, де ми зараз, - швидко випалюю, вже сама стискаючи руку хлопця.

- Це не так просто зробити, крихітко, - видихає Етан і, відкинувши голову назад, прикриває очі. 

- А ти спробуй! Наприклад, де ти любиш бувати? Які твої улюблені місця?

- Саме зараз я хотів би бути у клубі. Пити, веселитися та кадрити дівчат, - стрільнув у мене очима музикант. - Підходить?

Етан дратує мене до божевілля. Він просто надто важка й незрозуміла мені людина. Та якщо думки про клуб допоможуть йому забути де ми зараз, нехай так і буде. Лише рота відкриваю, щоб продовжити, коли це за мене робить він сам.

- Я люблю море, Дашо. Особливо вночі. Коли не чутно нічого, крім хвиль, а солоне повітря потрапляє в легені. Люблю сидіти на березі і спостерігати за тим, як за спиною різнокольоровими вогнями світиться місто, а попереду лише вода… і місяць виблискує на її поверхні. 

Ого! А я й не думала, що Етан такий романтик. А, може, це такий його спосіб сховатися від усіх? Ніч, берег моря і тиша… Дивно, та слова хлопця і на мене подіяли. Навіть я все це уявила, хоча ще жодного разу не була на морі. 

- А я люблю гори! - несподівано заявляє Ной, вклинюючись у розмову. - Підніматися все вище і вище, щоб досягнути вершин. Це ж такий кайф - ступити на вершину і відчути себе королем світу. А ти, Дашо? Що подобається тобі?

- Не знаю… - чесно зізнаюся. - Я ніколи не була на морі і в горах також. Можливо, мені б сподобалося і те, й інше. 

- А що подобається тобі саме зараз? Або краще запитати, чого тобі найбільше хочеться? - запитує Етан, прискіпливо мене розглядаючи. 

Цікаве у нього запитання, але відповіді на нього у мене немає. Я справді не знаю, і нехай збоку це здається божевіллям, змінювати свої слова не буду. У мене трохи інше життя і принципи, аніж у цих хлопців. Вони можуть дозволити собі і море, і гори. А я лише навчаюся та працюю. Поки що це все, на що мені вистачає часу. 

- Хочу, щоб цей клятий ліфт нарешті поїхав, - випалюю, тому що більше нічого в голову не приходить. І стається диво!

Ліфт, наче тільки й чекав моїх слів, знову сіпнувся, увімкнулося світло і двері нарешті відчинилися. Першим на сходову клітку вийшов Етан, а за ним я. Ною знову довелося брати на руки Ритку, котра продовжувала міцно спати. Здається, до ранку її навіть гарматним пострілом не розбудити. 

- Ну нарешті! - видихнув Ной і оглянувся навколо. - І де ти живеш, Дашо? Потрібно твою подружку кудись вивантажити.

Спохватившись, взялася відчиняти двері. Лише в коридорі зрозуміла, що Тані знову немає. Та цього разу я навіть зраділа цьому факту. Вчора вона привела в квартиру одного хлопця, а я сьогодні одразу двох. 

Спочатку я показала Ною куди покласти Ритку, а коли ми разом з ним пройшли на кухню, побачили там Етана. До речі, абсолютно розслабленого, наче й не було того нападу в ліфті. 

- Ти що тут робиш? - невдоволено питаю. Я то думала, що після шаленої ночі музиканти таки покинуть мій дім, але куди там! Етан розмістився на кухонному диванчику і, схоже, нікуди не поспішав.