Глава 1 Несподівана зустріч

Надія Мальована зупинилася перед високими воротами й ще раз поглянула на адресу в телефоні.

Помилки не було.

Саме тут вона мала пройти співбесіду на посаду помічниці кухаря.

За металевими воротами височів двоповерховий будинок із великими вікнами, світлими стінами та доглянутим подвір'ям. Навіть звідси було зрозуміло, що його власники не звикли рахувати кожну копійку.

— Ну що ж, Надіє, — тихо промовила дівчина сама до себе. — Ти прийшла працювати, а не милуватися чужими статками.

Вона натиснула кнопку виклику біля воріт.

— Слухаю, — пролунав чоловічий голос.

— Добрий день. Мене звати Надія Мальована. Я домовлялася про співбесіду з Наталією Сергіївною.

— Зачекайте хвилинку.

Зв'язок обірвався.

Надія поправила сумочку на плечі. Їй було двадцять три, вона мала професію кухаря й цілком могла працювати за спеціальністю. Проте влаштовуватися до приватного будинку раніше не доводилося.

Через кілька хвилин до воріт підійшов охоронець.

— Надія Мальована?

— Так.

Чоловік узяв рацію.

— Наталіє Сергіївно, дівчина на співбесіду прийшла.

Після короткої відповіді він відчинив хвіртку.

— Проходьте. Я вас проведу.

— Дякую.

Надія ступила на подвір'я.

Доріжка вела повз акуратно підстрижені кущі та невеликі клумби. Біля будинку стояло кілька декоративних дерев. Усе виглядало настільки охайно, що дівчині навіть стало незручно ступати по світлій плитці.

Охоронець провів її до головного входу.

Двері відчинила жінка приблизно п'ятдесяти років. Вона була одягнена в елегантні штани та світлу блузку.

— Добрий день. Ви Надія?

— Так, Надія Мальована.

— Дуже приємно. Я Наталія Сергіївна Коваленко. Проходьте.

Господиня привітно усміхнулася й запросила гостю всередину.

Просторий передпокій вражав не менше за подвір'я. Надія помітила широкі сходи, велике дзеркало та красиву люстру.

— Не хвилюйтеся, — сказала Наталія Сергіївна, помітивши її погляд. — Ми просто поговоримо.

— Добре.

Вони пройшли до невеликої вітальні.

— Сідайте, будь ласка.

Надія сіла в крісло навпроти господині.

— Отже, розкажіть трохи про себе, — почала Наталія Сергіївна. — Яку освіту маєте?

— Я кухар за освітою. Люблю готувати й хочу працювати за спеціальністю.

— А чому вирішили влаштуватися саме до приватного будинку?

— Побачила оголошення. Умови мене зацікавили. Розумію, що тут свої вимоги, але готова навчатися.

Наталія Сергіївна схвально кивнула.

— Це добре. У нас працює кухар, якому потрібна помічниця. Роботи вистачає, хоча щодня великих прийомів ми не влаштовуємо.

— Я розумію.

— Чи вмієте працювати за вказівками іншого кухаря?

— Так. Я не маю проблем із тим, щоб виконувати доручення. Головне, щоб мені пояснили, який результат потрібен.

— Чудово. А якщо доведеться приготувати щось, чого ви раніше не робили?

— Спочатку ознайомлюся з рецептом. Якщо щось буде незрозуміло, запитаю.

— Правильний підхід.

Розмова тривала близько двадцяти хвилин.

Наталія Сергіївна розпитувала про навички, ставлення до роботи, охайність і вміння дотримуватися порядку на кухні. Надія відповідала спокійно, хоча спочатку трохи хвилювалася.

Поступово напруження зникло.

Господиня не поводилася зверхньо й не намагалася підкреслити своє становище.

Нарешті Наталія Сергіївна закрила блокнот.

— Знаєте, Надіє, ви справили на мене гарне враження.

Дівчина випросталася.

— Дякую.

— Думаю, ми можемо спробувати попрацювати разом. Ви зможете вийти завтра?

— Так, звичайно!

Надія ледь стримала усмішку.

Невже все так просто?

— Тоді домовилися. Завтра вас познайомлять із кухарем, покажуть кухню та пояснять обов'язки.

— Дуже вам дякую, Наталіє Сергіївно!

— Сподіваюся, вам у нас сподобається.

Жінка підвелася.

— Ходімо, я вас проведу.

Надія взяла сумочку й рушила за господинею.

Настрій у неї значно покращився. Нарешті хоч щось почало складатися вдало.

Останній місяць був непростим.

Після того, як вона дізналася про зраду коханого та найкращої подруги, їй хотілося змінити бодай щось у власному житті.

І ось тепер нова робота.

Можливо, це й був початок чогось хорошого.

Вони вийшли на ґанок.

Саме тієї миті ворота відчинилися, пропускаючи на подвір'я темний автомобіль.

Надія мимоволі повернула голову.

Машина зупинилася неподалік від будинку. Водійські дверцята відчинилися, і назовні вийшов молодий чоловік.

Дівчина завмерла.

Усмішка повільно зникла з її обличчя.

Ні...

Вона придивилася уважніше.

Темне волосся. Знайомі риси обличчя. Постава.

Цього не може бути!

Але помилки не було.

Вона впізнала його.

Чоловіка, з яким місяць тому познайомилася в нічному клубі.

Чоловіка, поруч із яким наступного ранку прокинулася у власній квартирі, майже нічого не пам'ятаючи про події попередньої ночі.

— Микито! — радісно озвалася Наталія Сергіївна. — Ти вже повернувся?

Надія відчула, як серце пропустило удар.

Микито?

Зачекайте...

Він її син?!

— Так, мамо, — відповів чоловік.

Микита зупинився біля автомобіля, оскільки до нього звернувся охоронець.

Надія стояла трохи позаду Наталії Сергіївни й подумки благала, щоб він не повернув голови.

Тільки не дивися сюди. Будь ласка!

Вона чудово пам'ятала їхню домовленість.

Забути ту ніч.

Не шукати одне одного.

Жити далі.

І ось тепер вона щойно влаштувалася працювати до його матері!

— Наталіє Сергіївно, — поспішно заговорила Надія, — ще раз дуже дякую за можливість працювати у вас. Я тоді піду.

— Звичайно, Надіє. До завтра!

— До завтра!

Дівчина швидко спустилася сходами.

Вона навіть не озирнулася.

Охоронець, який мав провести її до виходу, рушив слідом.