Не вимикай телевізор

Квартири такого типу ріелтори поміж собою звуть «буцегарня». Я знаю це, тому що обійшла не одну агенцію у пошуках житла, що буде мені по кишені в моїй ситуації, але навіть ці «буцегарні», що  пропонували мені з ледь скривленими губами, були задорогі для мене. Як варіант, я могла би зняти кімнату, але жити з кимось, ділити побут, витягувати чуже волосся зі зливу… на це у мене просто не було моральних сил, особливо після місяця проживання із подругою. Зрозуміло, я була дуже вдячна їй за прихисток, але…

Варіант знайшовся тоді, коли я вже була впевнена, що доведеться погодитися на комунальне проживання хтозна з ким. Того дня на вокзалі я опинилася випадково - подруга, у якої я тимчасово жила після розлучення, попросила викупити для неї зарезервований на вечір квиток на автобус до сусіднього міста, де жив їі хлопець. Викупивши квиток, я вийшла на площу перед вокзалом та пішла на місток, перекинутий через якусь подобу струмка, що тече біля площі. Дивитися на струмок було неприємно — все його русло було густо засіяне недопалками. Місцева курилка. Запаливши цигарку, я повернулася спиною до поруччя та почала роздивлятися людей, якими юрмився ранковий вокзал. Тоді я її й побачила.

Бабуся, звичайнісінька на вигляд — світло-брунатний весняний плащ 70х років, старомодна косинка та сучасні уггі, така собі еклектика поколінь. Від інших перехожих їі відрізняла лише картонна табличка, що висіла на грудях. Я промайнула поглядом картонку та вже збиралася відвести очі, як раптом побачила слово, що привернуло мою увагу. Готелька. Саме готельками називаються ці крихітні квартири-домовинки, де кухня та житлова кімната об'єднані, санвузол являє собою крихітний закуток, а холодильник гуде прямо в тебе над головою. Готелька, дешеве житло. Я викинула недопалок у бік струмка, поповнивши їхню берегову колонію, та повільно рушила до бабусі. За кілька метрів я розрізнила ціну, написану на картонці, та прискорила крок. Це було майже вдвічі дешевше, ніж спросили б в агенції, та й на рієлтора, якому треба буде сплачувати комісію, бабуся не була схожа.

Я невпевнено підійшла та посміхнулася.

— Доброго дня, пані, здаєте квартиру?

Бабуся, яка задумливо дивилася кудись убік, стрепенулася та повернулася до мене. Вираз неясної тривоги на її обличчі змінився привітною усмішкою.

— Так, люба, здаю. Ти хочеш зняти?

— Ну, залежить від того, що за квартира і де знаходиться. Якщо зовсім у глухому куті, то…

— Ні-ні! Майже у центрі, тут недалечко. Хочеш, сходимо подивимося прямо зараз?

Бабуся так пожвавішала, що я навіть злегка занервувала. Чи варто йти самій? Можна було б попросити подругу, але вона на роботі, через що мені й довелося поїхати їй по квиток. Більше друзів, яких можна швидко видзвонити, у мене немає. Та й, чесно кажучи, я б посоромилася робити це при старенькій.

— Ходімо, люба, — бабця потягла мене за рукав, і я автоматично пішла слідом. Їй-богу, я ідеальна жертва маніяка. І як я примудрилася дожити до 26 років?

По дорозі на квартиру я згадувала усі випадки з кримінальної хроніки про підставні квартири, про людей, яких заманювали до лігва бандитів, про проданих у секс-рабство жінок та милу бабусю, що труїла та розчленовувала своїх квартирантів. Чи зупинилась я? Ні. Я слухняно йшла за старенькою, навіть з деякою цікавістю чекаючи, що буде далі. Останнім часом я стала фаталісткою.

Коли ми опинилися перед старезною сталінкою в історічному центрі міста, я зазнала дивних емоцій. З одного боку, будинок виглядав моторошно, з іншого — на лігво мафії він був не надто схожий. Подумки перехрестившись, я ступила за моєю провідницею в темний, пропахлий мишами та мокрими ганчірками під'їзд. 

— Тут невисоко, третій поверх, — пропихкотіла бабуся, насилу долаючи сходи. Бігати поверхами мені було не звикати, тому я терпляче чекала її на кожному прольоті. Біля високих, під стелю, масивних дверей старенька зупинилася. Відімкнувши їх великим старомодним ключем, поманила мене всередину.

Там тягнувся довгий коридор з дверима з обох боків. Я нарахувала по три двері з кожного боку та одні в торці. Бабуся пройшла в кінець, відімкнула треті двері зліва.

- Проходь! Можеш не роззуватися.

Я ретельно витерла ноги об діряву посірілу ганчірку та ступила на скрипучу паркетну підлогу. Всередині мене зустріло саме те, що я очікувала побачити.

Напевно, раніше тут була велика комуналка, яку згодом поділили на окремі квартири. Крихітний закуток, що служив передпокоєм, не мав дверей, і панувавша там темрява змусила мене якнайшвидше перетнути його та увійти в кімнату. Вона насправді виявилася крихітною — метрів з десять, не більше. Довга, як трамвай, кімната тяглася до висохлого вікна, що вінчало торець кімнати та нагадувало отвір на кінці підзорної труби. Квадратний виступ з дверима, який і утворював передпокій, насправді виявився санвузлом, навпроти нього вздовж стіни тяглася подоба кухні — тумба, раковина, підвісна шафка, старий холодильник.

За виступом розташовувалася старезна червона канапа, навпроти неї – тумба з телевізором. Власниця, яка зніяковіло поглядала на мене, швидким кроком перетнула кімнату та клацнула пультом, що лежав на тумбі.

- Ну, ось, - вона розвела руками, обводячи навколишнє оточення. В її голосі не було жодної надії, тільки збентеження, і це кольнуло мене. Напевно, не я перша з тих, хто,  опинившись тут, демонстрував той вираз, який зараз був на моєму обличчі. Мені стало шкода стареньку, але я фрілансер, та жити і працювати в цій труні... Я зніяковіло посміхнулася та позадкувала до виходу.