Не Виходь Із Кола

Глава 10. Залишився один

Сельма знайшла казку. Навіть дві.

У першій звір украв шкури в сусідів і наприкінці лишився голий. У другій позичив їх, усім повернув і отримав у винагороду мішок горіхів.

— Горіхів? — перепитала Емма.

Тавіан перевірив останній рядок.

— Так.

— І що він із ними робив?

— Тут не сказано.

Емма відкинулася на подушки. За два дні після перевірки вона встигла зненавидіти це ліжко, вівсяну кашу й обережний стукіт перед кожним оглядом. Орел сидів на накритій старим покривалом скрині. Марта відмовилася віддати йому ще одне крісло.

Тавіан поклав аркуші на ковдру.

— Є ще дещо. Сельма звернулася до хранителя старих бестіаріїв. Він каже, що має записи про подібні випадки.

Емма випросталася.

— Подібні до мого?

— Кілька звірів в однієї людини. У хроніках. Він не певен, що йдеться про зміну форми, а не про помилки переписувачів.

— Нехай покаже.

— Книжки не можна виносити. Частина розсипається.

Вона вже відкинула ковдру.

Тавіан подивився на її ноги.

— Спершу лікар.

Емма знову натягнула ковдру, але тільки до колін.

До сховища їхали після обіду.

Лікар дозволив годину читання, якщо дорогою не погіршає. Емма поснідала, пообідала й тепер мала в кишені загорнутий шматок пирога. Марта сунула його туди перед виходом, не питаючи. Іншу кишеню займав вимкнений телефон.

За підрахунками Емми, вдома був понеділок. Вона пропустила обіцяний суботній візит до батьків. Звичайно, мама давно вже не чекала її до обіду, але Емма чомусь знову й знову згадувала саме домовлений час.

Тавіан помітив, як вона тримає руку в кишені.

— Боїтеся загубити?

— Ні.

Вона витягла руку й поклала на коліно.

— Мені треба буде запам’ятати, що там прочитаємо. Багато записати я не встигну.

— Я теж записуватиму.

— У себе.

Він дістав із папки два чисті аркуші.

— Один вам.

Екіпаж загальмував. За віконцем хтось голосно просив посунути воза. Емма відхилила край фіранки, щоб подивитися, де вони зупинилися.

Поряд із колесом ішов великий ящір. Низький, із важким хвостом та жовтими плямами на шиї. Край його спини просвічував, коли він проходив повз темні дошки воза. Чоловік у короткому фартуху тримав над ним плоску металеву посудину; від неї піднімалася пара.

Емма відпустила фіранку.

Тавіан подивився на неї.

— Я бачила ще одного.

Він визирнув із другого боку, покликав візника й попросив об’їхати через сусідній провулок. Потім глянув на Орла, що стояв між сидіннями.

Птах не змінився.

— Варан, — сказав Тавіан. — Ви як?

Емма прислухалася до себе. Плечі напружилися, але запаморочення не було.

— Поки нормально.

— Можемо повернутися.

Вона похитала головою.

— Я вже побачила. Від того, що повернемося, він не забудеться.

Тавіан трохи почекав, тоді записав час.

Далі їхали із запнутими фіранками.

Хранитель бестіаріїв зустрів їх із лупою в руці.

Він був старий, довговидий, із рідким сивим волоссям, яке стирчало над вухами. Поки Тавіан представляв Емму, чоловік дивився на Орла. Потім опустив лупу.

— А двері ви за ним зачиняєте?

— Якщо треба, — сказала Емма.

— Треба. Тут протяг.

Його звали пан Едрін. Читальня була на першому поверсі, що Емма оцінила ще до того, як побачила книжки. На широкому столі лежали три томи, кожен у власній м’якій опорі. Біля них — окремі аркуші під тонким полотном, дерев’яна лінійка й мисочка дрібних пласких тягарців.

Тавіан поставив Еммин стілець ближче до свого.

Едрін глянув на них.

— Можна пересунути опору, якщо погано видно.

— Нам і так добре, — відповіла Емма.

Тавіан нічого не додав.

Хранитель показав, де можна тримати власні записи, а де не можна ставити навіть порожню чашку. Пиріг довелося залишити на окремому столику біля дверей.

— Пані Тір сказала, що вам потрібні випадки множинного Прояву, — почав він. — Я приготував три згадки. Вони можуть стосуватися однієї людини. Можуть і не стосуватися.

— Ви колись таке бачили? — спитала Емма.

— На власні очі — ні.

Він відкрив першу книжку. Тавіан нахилився до сторінки, але Едрін одразу підсунув йому невелику дощечку.

— Читайте звідси. Це моя копія. Оригінал не треба тримати під самим носом.

Емма усміхнулася. Тавіан помітив.

— Що?

— Нічого.

Він узяв копію.

Перший запис стосувався ремонту мосту.

У ньому згадувався майстер на ім’я Івар, якого супроводжував Вовк. Другий був переліком свідків у майновій суперечці. Там Івар із того самого селища мав Ворона. У третьому описували пожежу в зерносховищі; поруч із чоловіком того самого імені стояв Варан.

Між першим і останнім записом минуло одинадцять років.

Емма слухала Тавіана й малювала на своєму аркуші три кружечки.

— Ім’я могло бути поширеним.

— Було, — сказав Едрін.

— Тоді звідки ви взяли, що це одна людина?

Хранитель посунув до неї збільшений малюнок печатки. На ньому було щось схоже на переплетені стебла. Емма не вміла читати літер, але могла порівняти лінії.

На трьох відбитках повторювалася одна й та сама маленька виїмка біля краю.

— Печатка родинна, — пояснив Едрін. — Її могли передавати. Але в усіх трьох записах названо ту саму матір. А в двох — той самий будинок.

— Це вже краще.

Тавіан занотував дати.

Емма показала на останній кружечок.

— А тут могла бути помилка? Хтось переписав не ту тварину?

— Могла. Саме так вважав укладач покажчика.

Едрін розгорнув інший том. Біля короткого запису на полі виднілася примітка темнішим чорнилом.

Тавіан прочитав:

— «Звір приписаний помилково. Дивись попередні свідчення».

— Які попередні?

— Ті, де Вовк.

Емма поклала олівець.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше