Глава 6. Через стіну

У Тавіановому домі спершу виміряли спальню, а вже потім познайомили Емму з господинею кухні.

Жінка стояла на порозі з оберемком чистої білизни й дивилася, як Тавіан пересуває крісло.

— Там шафа не відчиниться, — сказала вона.

Він глянув на шафу. Посунув крісло назад.

Емма сиділа на краю ліжка. Ведмідь обнюхував ніжку умивальника, хоча нічого їстівного там не було. Дорогою він зайняв майже всю підлогу екіпажа, і їй довелося тримати ноги навскоси, поруч із Тавіановими. На поворотах коліна торкалися. Він щоразу намагався відсунутися, але місця не більшало.

— Це пані Марта, — сказав він. — Вона веде господарство.

— А це та дівчина, про яку вже говорять на ринку, — відповіла Марта.

Емма підняла голову.

— Що саме?

— Що арбітр Сорел зіпсував Пробудження й тепер має п’ятьох наречених.

Тавіан перестав рухати крісло.

— У мене?

— У вас, мабуть. Я купувала цибулю, а не розпитувала.

Вона поклала білизну на скриню.

— Принести чаю?

Емма кивнула. П’ятьох наречених вона вирішила поки не уточнювати. Спершу треба було знайти місце, де можна зняти черевики й не знепритомніти.

Будинок виявився вузьким, затиснутим між двома іншими. Знизу були кухня й кімната з довгим столом, нагорі — спальня для гостей, кабінет і ще одні двері в кінці коридору. На сходах пахло печеними яблуками. Біля входу стояла пара чоловічих чобіт із засохлим брудом на підборах; поруч лежала щітка, якою явно збиралися скористатися пізніше.

Еммі це сподобалося більше, ніж вона очікувала.

— Хто ще тут живе? — спитала вона.

— Я. Пані Марта приходить удень.

— Родини немає?

— Є. Живе окремо.

Він узяв зі столика моток шнура. Лікар, який приїхав слідом за ними, притиснув один кінець до ніжки ліжка й показав на двері.

— Спробуємо кабінет. Сядьте біля спільної стіни.

Тавіан вийшов. Емма прислухалася до себе.

За стіною посунули стілець.

— Так? — долинув його голос.

Лікар подивився на Емму. Вона розтиснула пальці, покрутила кистями. Ведмідь покинув умивальник і ліг.

— Нормально.

Вони зачекали. Потім лікар попросив Тавіана сісти далі, але Емма втрутилася:

— Може, досить? Тут уже нормально.

Лікар кивнув і зробив позначку на шнурі.

Через кілька хвилин з’ясувалося, що стіна приглушенню не заважає, зате до власної спальні Тавіан дістатися не може. У кабінеті стояла вузька кушетка, завалена паперами. Він почав переносити їх на стіл.

Емма дивилася з порога.

— Ви ж не можете зовсім не спати.

— На ніч надішлють іншого арбітра. Я вже попросив.

— Йому теж доведеться тут сидіти?

— Поки так. Лікар перевірить, чи підійде його приглушення, перш ніж я відійду.

Вона глянула на кушетку. З одного боку стирчала пружина, прикрита складеним покривалом.

— А якщо він не зможе приїхати?

Тавіан теж подивився на пружину.

— Приїде.

Купальня була через коридор.

Це з’ясувалося після чаю, коли лікар поїхав, залишивши Марті вказівки щодо їжі, а Еммі — заборону перевіряти власну витривалість.

Емма стояла біля дверей із рушником під пахвою. Тавіан вийшов із кабінету, подивився на відстань до купальні й узяв стілець.

Поставив у коридорі.

Емма подивилася на стілець. На нього.

— Справді?

— Тут найближче.

— Ви чутимете все.

Він завмер із рукою на спинці.

— Можу відійти до сходів. Але вам доведеться лишатися біля дверей.

Вона зазирнула всередину. Мідна ванна стояла під вікном, досить далеко від дверей. На лавці чекали два глеки гарячої води. Від них ішла пара.

Емма заплющила очі на секунду.

— Сідайте.

Тавіан сів, поклавши на коліна папку.

Вона зайшла й перевірила засув. Він працював.

— І не відповідайте, якщо я говоритиму сама з собою.

— Добре.

Емма зачинила двері.

У ванні вона помістилася тільки із зігнутими колінами. Вода пахла металом і чимось трав’яним. Емма обережно розмочила край пов’язки, відмила з гомілки смужку бруду, яку вчора не помітила, і довго сиділа, тримаючи мокру ганчірку на потилиці.

За дверима шелестіли аркуші.

Ведмідь ліг між ванною та лавкою. Вона вже перестала соромитися його присутності, але ще не звикла до того, що він дихає. Або принаймні рухає боками так, ніби дихає.

— Ти хоч не дивись, — пробурмотіла вона.

Шелест за дверима припинився.

— Це не вам.

Папери зашелестіли знову.

Емма нахилила голову на край ванни. І вперше від учора їй стало смішно без негайного бажання заплакати.

Марта принесла дві сукні, нижню сорочку й м’які домашні туфлі.

— Від племінниці. Вона вища, але плечі наче ваші. Приміряйте.

Емма провела пальцями по сірій тканині. На манжеті виднівся слід від перешитого ґудзика.

— Я не маю чим заплатити.

— За ношене не треба. Виперете й повернете.

Зелена сукня виявилася тісною в грудях. Сіра підійшла, якщо підгорнути рукави. Зате мала кишені — глибокі, справжні, в які помістилися б і телефон, і ключі.

Емма трохи постояла з руками в них.

Марта забрала її джинси й футболку прати. Черевики поставила біля кухонної печі. На запитання, чи безпечно сушити їх там, подивилася на підошви й пересунула далі.

— Ось так не гаряче. Не зіпсуємо.

Емма подякувала. Потім подякувала ще раз, уже в спину.

У кабінеті Тавіан розбирав принесені листи. Підвів голову, коли вона з’явилася на порозі, й затримав погляд достатньо довго, щоб Емма пригладила тканину на стегні.

— Замале?

— Ні.

Він прибрав зі стільця книжку.

— Сідайте. Тут ближче до вікна.

Вона сіла, підібравши довгий поділ. Ведмідь улаштувався під столом, упершись спиною в Тавіанові чоботи. Той пересунув ноги.

На підвіконні стояла чашка з тріщиною, повна олівців. Поруч лежав розгорнутий лист, притиснутий камінцем. Емма відвела погляд від незнайомих літер, хоча прочитати однаково нічого не могла.