Глава 5. П’ять Кланів до обіду

Уранці Емма прокинулася від того, що хтось тягнув ковдру.

Вона притиснула край коліном. Потягнуло сильніше.

— Та почекай.

Сказавши це, Емма розплющила очі.

Сірий вовк стояв біля ліжка з китицею в зубах.

Кілька секунд вона дивилася на нього, ще не пам’ятаючи всього. Потім згадала. Камінь, телефон, чоловіка з перев’язаною рукою. Як птах у дверях храму витягнувся, обважнів і став на чотири лапи, а її саму довелося посадити просто на сходинку. Як охоронець повторював, що не знав і що звіра прибрав відразу. Вона хотіла сказати йому, що бачила, але зуби так стукотіли, що вийшло тільки кивнути.

Вовк відпустив китицю.

— Дякую, — сказала Емма.

У кімнаті було прохолодно. На спинці стільця висіла її куртка, під стільцем стояли черевики. Сумку поставили на скриню так, як вона попросила, — застібкою до ліжка. Ілла залишила воду й пояснила, як покликати служницю. Емма тоді слухала уважно, але зараз пам’ятала тільки, що для цього не треба виходити в коридор.

Телефон лежав під подушкою.

Чотири відсотки.

Емма потягнула сумку зі скрині на ліжко й дістала ноутбук. Корпус був іще теплий. Схоже, він знову не заснув, коли вона закрила кришку. Після натискання кнопки на екрані з’явився значок порожньої батареї й одразу згас.

Вона все одно з’єднала телефон із ноутбуком. Зачекала, переставила кабель в інший роз’єм. Значок заряджання не з’явився. Емма від’єднала кабель і склала все назад.

Вона відкрила мамин контакт, подивилася на маленьку круглу фотографію й вимкнула телефон. Сховала назад. Від цього стало так порожньо, що вона знову потягнулася до подушки, але втрималася.

Вовк обійшов ліжко й сів біля дверей.

Емма спустила ноги на підлогу. М’язи боліли, наче напередодні вона допомагала комусь переїжджати. Коліно за ніч затерпло під пов’язкою. Вона зняла з гачка позичений халат — надто широкий у плечах — і тільки тоді помітила шнур біля узголів’я.

Потягнула.

За дверима майже відразу озвалися:

— Ви прокинулися?

— Здається.

Жінка за дверима помовчала.

— Сніданок нести?

Емма подивилася на вовка.

— Мені так. Йому не знаю.

На сніданок принесли кашу, яйця, хліб і три записки.

Служниця назвала відправників: Лисиці, Ворони, Вовки. Емма попросила покласти записки під тарілку. Читати їх вона однаково не могла.

Першу ложку каші проковтнула, майже не відчувши смаку. Другу — теж. Служниця, яка поправляла фіранку, подивилася на неї й мовчки долила молока в глечик.

Вовк лежав під вікном. До їжі не підходив. Час від часу піднімав голову в бік дверей, хоча Емма нічого не чула.

Коли постукали вдруге, вона вже доїдала яйце.

— Еммо? Це Тавіан.

— Заходьте.

Він увійшов із папкою під пахвою. Зупинився, побачивши халат.

— Можу зачекати.

Емма глянула на себе. Увечері вона стягнула джинси, але залишила футболку. Зараз усе це було заховано під такою кількістю грубого полотна, що вона почувалася радше загорнутою, ніж роздягненою.

— Я вдягнена. І їм.

— Бачу.

— Тоді можете говорити.

Він поклав папку на вільний край столу. Пов’язка на руці була свіжа й цього разу акуратна.

— Огляд сліду почнемо за пів години. Майстер уже в храмі. Я прийшов спитати про ваші речі. Учора з вами були сумка, пристрій і хліб. Щось залишилося в місці переходу?

Емма проковтнула.

— Ні. Тобто чоботи. Але вони в майстерні, це не там.

— Ви щось упустили? Річ, яка могла лишитися по той бік?

Вона відклала ложку й спробувала згадати провулок. Телефон у правій руці. Ліва на стіні. Пакет на зап’ястку. Сумка на плечі.

— Нічого.

Тавіан кивнув, розгортаючи папку.

— Це погано?

— Ми шукали предмет, який міг би зв’язати обидва місця. Перевіримо ваші речі, якщо дозволите. Вони пройшли разом із вами, на них теж може залишитися відгук.

Емма глянула на скриню.

— Телефон не розбирати.

— Не будемо.

— І сумку я відкриваю сама.

— Добре.

Він не записав цих умов. Просто закрив папку, ніби достатньо було домовитися.

Емма підтягнула до себе хліб.

— Ви підете зараз?

— Так. Після огляду повернуся.

— Я теж піду.

Тавіан подивився на неї.

— Можна перевірити без вас. Я принесу речі назад.

— Учора мене просили почекати, і за цей час я вступила до трьох Кланів. Я хочу бачити, що ви робите.

Він опустив очі на записки, які визирали з-під тарілки.

— Спершу огляд лікаря. Якщо він дозволить, візьмемо екіпаж.

— А не дозволить?

— Тоді майстер прийде сюди. Речі можна оглянути й тут.

Емма відламала шматок хліба. Несподівано захотілося, щоб він іще трохи посидів, хоча повідомив він поки небагато хорошого.

— Ви снідали?

— Так.

Вона кивнула й забрала останнє яйце собі.

До храму вони дісталися за десять хвилин.

Емма сиділа біля віконця екіпажа й намагалася запам’ятати дорогу. Дві арки, поворот біля пекаря, широкий двір із жолобом для води. Вовк займав підлогу між сидіннями. Коли екіпаж повертав, він упирався боком у її гомілку. Відчуття було цілком справжнє, і Емма щоразу дивилася вниз.

Біля храму Тавіан вийшов першим. Перевірив сходи, дочекався, поки охоронець відчинить бічні двері, й тільки тоді подав їй руку.

Емма сперлася на неперев’язану.

У залі пахло згаслими лампами. Вечірній глек прибрали, на місці тарілок стояли ящики з інструментами. Над Колом працював невисокий чоловік у фартуху, зав’язаному поверх доброго жилета. Він тримав довгу металеву рамку й невдоволено дивився на її середину.

— Пані Рід? — спитав він. — Покладіть сумку на стіл. Самі поки сюди не заходьте.

Емма зупинилася біля нижньої сходинки.

— Ви знайшли, звідки мене забрали?

— Бачу місце прибуття. Місця відправлення поки немає.

— Але воно було.