Глава 4. Ворони теж прийшли

Лисиця спробувала спертися на передні лапи й перекинулася набік.

Емма смикнулася до неї. Тавіан присів швидше, затулив долонею гострий кут кам’яної основи й дав звірові скотитися на рівну плиту.

— Не торкайтеся поки.

Цього разу Емма не сперечалася.

Під рудим хутром ворушилося чорне пір’я. Морда коротшала, хвіст стягувався, а зігнута лапа поволі розкривалася крилом. Звір не кричав. Саме це чомусь лякало найбільше: Емма чекала звуку болю, на який можна було б відреагувати, але чула тільки дрібне шурхотіння об камінь.

Її власні пальці раптом звело.

Вона схопилася за парапет. Тепло, яке ще в залі пройшло від ступень до колін, тепер піднялося до живота. Стало млосно. Емма розстебнула куртку, вдихнула холодне повітря й побачила перед собою кілька яскравих крапок.

— Сядьте.

— Тут мокро.

Тавіан зняв верхній одяг, склав і поклав на кам’яну лаву. Емма сіла, не встигнувши вирішити, чи варто відмовлятися. Він уже повернувся до звіра.

На плиті стояв ворон.

Одна руда волосинка ще трималася на його плечі. Птах струснувся, і вона зникла.

Емма притиснула долоні до колін.

— Він помер?

— Ні.

— Лисиця.

— Я бачив, як вона змінилася. Іншого звіра не з’явилося.

Ворон незграбно переступив, перечепився через власну лапу й розгорнув крила. На арці його чорний двійник нахилив голову.

Посильний біля сходів перестав говорити.

— Приберіть свого, — сказав йому Тавіан.

Чужий Ворон розвіявся. Еммин залишився на підлозі, дивлячись угору.

Відколи з’явилася лисиця, Емма не знала, куди подіти ноги. Тепер їй захотілося підсунути черевик ближче до птаха, щоб той бодай на щось міг спертися. Вона посунула ступню. Ворон відразу клюнув шнурок.

Емма видихнула.

— З ним усе гаразд?

— Не знаю, — відповів Тавіан. — З вами?

— Теж не знаю.

Він повернувся до помічниці.

— Лікаря сюди. А ви, — він кивнув посильному, — зачекайте в залі. Мені потрібне буде ваше свідчення.

Чоловік притиснув циліндричний футляр до грудей.

— Я тільки карти приніс.

— Я бачив.

— Мене попросили віднести нагору.

— Ви нічого не порушили. Будь ласка, зачекайте.

Посильний пішов за помічницею, озираючись на птаха біля Емминих ніг.

Вона потерла долоні. Тремтіння не минало. На зап’ястку лишилася мокра смуга від води, яку вона розхлюпала в Колі; тепер тканина неприємно липла до шкіри.

— Я хочу додому, — сказала Емма.

Тавіан стояв поряд, дивлячись на її руки.

— Знаю.

— Не в кімнату. Не до цих Лисиць. Додому.

— Я розумію.

Вона хотіла спитати, чи справді. Чи він хоч трохи уявляє, як це — не знати, чи існує тут узагалі місце, до якого можна купити квиток. Але слова не склалися. Емма опустила голову й зосередилася на шнурку, який ворон уперто тягнув до себе.

Тавіан не додав нічого про терпіння.

Коли прийшов лікар, він відступив, звільняючи місце, і лише тоді Емма помітила, що весь цей час він стояв із зовнішнього боку лави, прикриваючи її від вітру.

Назад ішли повільно.

Лікар ніс склянку, помічниця — сумку Емми. Сумку вона погодилася віддати після того, як спробувала підняти її й відчула, що плече не витримає. Тавіан ішов поруч. Ворон пересувався короткими стрибками, раз у раз розкриваючи крила, але не злітав.

У дверях на них чекав Дарен із сухим плащем через руку.

Він подивився на птаха.

Потім зазирнув їм за спини.

— А де Лисиця?

Емма зупинилася.

— Ось.

Дарен повільно повернув до неї голову.

— Перепрошую?

— Я теж не зрозуміла.

— У вас був ще один звір?

— Дарене, дайте їй сісти, — сказав Тавіан.

Представник Лисиць відступив, не зводячи очей із ворона. Плащ так і залишився в нього на руці, поки помічниця не забрала його й не накинула Еммі на плечі.

Стілець підсунули ближче до лампи. Емма сіла. Птаха вона на мить загубила, але той швидко знайшов її сам і вмостився під стільцем.

Дарен присів, щоб подивитися на нього зблизька.

— Не чіпайте, — сказала Емма.

Він випростався.

— Я не збирався.

Тавіан тим часом повернувся до Кола. Емма бачила його між спинками стільців: він нахилився над заглибленням, що засвітилося після появи лисиці, потім перейшов до наступного. Звідти падало таке саме світло, трохи холодніше.

Він довго дивився на обидва.

— Що там? — спитала Емма.

— Ще одне Вогнище відповіло.

Дарен поклав футляр на стіл.

— Воронів?

Тавіан кивнув.

— А наше?

— Теж світиться.

Дарен підійшов до нього. Обидва схилилися над каменем.

Емма сиділа за столом, загорнута в чужий плащ, і чекала, коли їй пояснять, чи стало гірше. Судячи з тиші, стало.

Лікар поставив перед нею тарілку з хлібом і сиром.

— Поїжте.

— Мене нудить.

— Тоді не поспішайте.

Він відсунув тарілку так, щоб вона була під рукою, і пішов до помічниці. Та вже принесла ще папір, свічку й маленьку коробку з печатками.

Емма подивилася на сир. Відламала шматок.

Поки жувала, Тавіан написав два короткі запити. Дарен прочитав один, додав кілька слів і поставив свій знак. Посильний узяв обидва.

— Спершу до вашого Дому, — сказав Тавіан. — Потім до Лисиць. Потрібні витяги безпосередньо від Вогнищ. Не переписані з повідомлення.

— Забрати відповіді відразу?

— Так. І повідомте черговому реєстратору, що потрібна особиста перевірка.

Посильний пішов. Дарен ще раз глянув на птаха й рушив за ним, на ходу розстібаючи футляр.

Емма проковтнула сир.

— Ви перевіряєте, до кого мене записали?

— Так.

— Мене ж уже записали до Лисиць.

— Тепер потрібно з’ясувати, що означає друга відповідь.

— А що вона зазвичай означає?

Тавіан прибрав перо в підставку.