Глава 3. Лисиця

Тавіан не покликав хлопця назад.

Емма почекала, поки він бодай поверне голову до дверей. Він дивився на неї.

— Це не поверне вас на місце, — сказав він.

— Ви пробували?

— Ні. Але Коло вже прийняло вас. Якщо зараз увести сюди ще одну людину, я отримаю двох людей усередині незавершеного Ритуалу.

— Зате один із них буде звідси.

Він не усміхнувся.

Емма теж.

Вона опустила погляд на телефон. Одинадцять відсотків, мережі немає. Дзвінок мамі залишився останнім у списку. Емма натиснула на нього ще раз, хоча знала, що почує. Нічого не змінилося.

Мама зараз передзвонювала. Можливо, уже кілька разів. Могла покликати тата, дати йому свій телефон: спробуй ти, у мене чомусь не йде. Він спершу подивився б на екран, потім на маму.

Емма відкрила повідомлення.

«Я ціла. Зв’язок зник. Передзвоню».

Палець затримався над кнопкою. Вона додала: «Не хвилюйся» — й одразу стерла. Мама після такого хвилювалася ще більше.

Повідомлення не надіслалося.

— Мені потрібен ваш телефон, — сказала Емма.

— Що це?

Вона підняла свій.

— Подзвонити. Поговорити з людиною, якої тут немає.

Тавіан подивився на пристрій, потім знову на неї.

— Такого в мене немає.

— У когось іншого?

— Я не знаю цього предмета.

Емма стиснула губи. Перед нею сидів дорослий чоловік у добре пошитому темному одязі. Чистий, поголений, з цілком осмисленим поглядом. Він знав слово «предмет». Мав би знати й слово «телефон».

Вона ввімкнула пошук бездротових мереж.

Список був порожній.

Тавіан не намагався забрати пристрій чи пояснити, що вона неправильно ним користується. За це вона вже могла бути вдячна, хоча воліла б, щоб він дістав свій і дав їй подзвонити.

— Звідки ви прийшли? — спитав він.

Емма назвала місто.

Він перепитав. Вона повторила повільніше, потім додала:

— Англія. Велика Британія.

Тавіан не впізнав жодної назви.

Вона ще трохи дивилася на нього, сподіваючись, що зараз він усе-таки скаже щось корисне.

— Є карта? — спитала нарешті.

— Принесуть.

— Добре. І мені треба встати. У мене нога затерпла.

— Встати можна. Борозну поки не переступайте.

Він підвівся першим і відступив, звільняючи місце. Емма обережно розігнула коліно. Боліло. Джинси були цілі, але шкіру під ними, мабуть, здерло. Вона взяла сумку за ремінь, сперлася другою рукою на стегно й піднялася без його допомоги.

Тавіан виявився вищим, ніж вона очікувала. Тепер доводилося задирати голову. Емма відсунулася б, але позаду проходила та сама світла борозна, і вона залишилася на місці.

— Скільки мені тут стояти?

— Зараз перевіримо.

— Це хвилини чи години?

— Сподіваюся, хвилини.

Їй не сподобалося слово «сподіваюся». Але після короткої паузи вона вирішила, що «точно хвилина», сказане без упевненості, сподобалося б іще менше.

Двері відчинилися.

Жінка, яка забрала хліб, повернулася з літнім чоловіком і шкіряною валізкою. Валізку несла вона. Чоловік дорогою застібав рукави й дивився під ноги так уважно, що Емма мимоволі перевірила, чи не розсипала ще чогось.

— Це лікар, — сказав Тавіан. — Може підійти?

— У коло?

— Він залишиться зовні.

Емма кивнула.

Лікар зупинився навпроти неї.

— Головою вдарилися?

— Ні. Здається, ні.

— Покажіть долоні.

Вона переклала телефон у кишеню й показала. Він глянув, попросив повернути руки, тоді підняв очі до її обличчя.

— Нудить?

— Поки ні.

— Щось болить?

— Коліно. І я не розумію, де перебуваю.

— Коліно оглянемо, коли вийдете. Можете випити води.

Склянка досі стояла біля її черевика. Емма нахилилася по неї, цього разу повільно.

Вода була звичайна. Трохи теплувата. Вона зробила кілька ковтків і відчула, наскільки пересохло в роті.

Лікар поставив іще кілька питань. Емма відповідала, намагаючись не дивитися на мідну пластину, біля якої Тавіан знову став навколішки. Він прикладав до неї коротку металеву смужку, щось перевіряв, перевертав і прикладав знову.

Помічниця присіла з іншого боку.

— Зв’язок рівний, — сказала вона. — Можна зняти край?

— Після Прояву. Відвід досі не приймає силу. Перервати зв’язок зараз небезпечно; дочекаємося звіра й знімемо тільки край.

— Його ще немає?

Тавіан похитав головою.

Емма опустила склянку.

— Кого немає?

Обидва подивилися на неї.

— Вашого звіра, — відповів Тавіан.

Вона повільно перевела погляд на лікаря. Той спокійно складав у валізку чисте полотно.

— У мене немає звіра.

— Він іще не проявився.

— Ні. У мене взагалі немає тварин. Я навіть кота не можу завести, у договорі оренди заборонено.

Помічниця глянула на Тавіана.

Емма помітила цей погляд.

— Я нормально почуваюся, — сказала вона лікарю. — Тобто ні, ненормально. Але знаю, що кажу.

— Я вас почув, — відповів той.

Тавіан прибрав металеву смужку.

— Ви бачили Змію поруч зі мною?

Емма кивнула.

— Це мій магічний звір. Він з’являється під час Пробудження. Ваш Ритуал уже почався, тому…

— Я нічого не починала.

— Ви — ні.

Він сказав це без заперечення, і вона не відразу знайшла, що відповісти.

Жінка біля пластини випросталася.

— Арбітре, може, покажемо? Слабкий прояв. Щоб вона розуміла, чого чекати.

Тавіан подивився на борозну, тоді на Емму.

— Лисицю. За зовнішнім краєм.

— Я не просила лисицю, — сказала Емма.

— Вона до вас не підійде, — запевнила жінка.

Поруч із її спідницею виникла тінь.

Емма бачила весь процес. Спершу тінь ущільнилася, потім у ній з’явилися лапи, вузька морда, великі вуха. Руде хутро пішло від загривка до хвоста. Усе тривало кілька секунд.

Лисиця озирнулася на жінку й сіла.