Глава 2. Хлопець, який вийшов із кола

Мати Йонаса принесла на Пробудження вовчу застібку й попросила Тавіана потримати її, поки поправить синові комір.

Застібка була важка, срібна, з потертими вухами. Родинна річ. Тавіан поклав її на стіл біля журналу, достатньо далеко від краю, щоб ніхто не зачепив рукавом.

— Після Ритуалу віддасте йому, — сказала жінка. — Батько хотів сам, але в нього руки…

Вона озирнулася.

Батько Йонаса стояв біля лави й намагався розв’язати шнурок на футлярі для святкового пояса. Побачивши, що на нього дивляться, смикнув сильніше. Вузол затягнувся.

— Після Ритуалу, — повторив Тавіан.

Він накрив застібку аркушем.

Йонас помітив.

— У нас усі Вовки, — сказав він.

— Станьте, будь ласка, на нижню сходинку.

— І з маминого боку теж.

Тавіан дочекався, поки мати відпустить комір. Від її старань він тепер щільно охоплював хлопцеві шию. На скроні Йонаса виступив піт, хоча в залі було прохолодно.

— Верхній гачок можна розстебнути, — сказав Тавіан.

— Так гарніше, — заперечила мати.

— Йому доведеться дихати.

Вона прибрала руки.

Йонас розстебнув гачок не відразу. Спершу подивився на батька; той нарешті впорався з футляром і нічого не помітив.

За високими вікнами сутеніло. Помічниця запалювала лампи вздовж стіни, пропускаючи одну, що чаділа ще з ранку. Біля її ніг лежала руда Лисиця. Щоразу, коли жінка переходила до наступної лампи, звір підводився й переносив себе на кілька кроків далі, не розплющуючи до кінця очей.

Тавіан перевірив дев’ять заглиблень у зовнішньому кільці. Чисті. Від попереднього Пробудження не залишилося світла. Під мідною пластиною біля його місця камінь був ледь теплий — нормальний стан готового Кола.

У журналі стояли три підписи. Лишився четвертий.

— Йонасе.

Хлопець повернувся до нього всім тілом.

— Ви сьогодні їли?

— Так.

— Коли?

Йонас замислився над простим питанням надто довго.

— Зранку.

— Він не хотів бруднити сорочку, — пояснила мати.

Тавіан глянув на помічницю. Вона поставила гніт під скло, кивнула й вийшла в бічні двері.

— Ми можемо почекати, — сказав він хлопцеві.

— Я готовий.

— Я не питаю, чи ви готові. Кажу, що можемо почекати.

Йонас ковтнув і знову озирнувся на лави.

Там сиділа дівчина в зеленій сукні. Згорнутий плащ лежав у неї на колінах, хоча поряд було вільне місце. Вона стискала його обома руками. Її Вовчиця вмостилася під лавою, поклавши морду на передні лапи.

Коли погляди молодих людей зустрілися, дівчина усміхнулася. Йонас теж спробував, але тільки поворушив губами.

Тавіан знову подивився на аркуш, під яким лежала застібка.

— Решта зачекають у притворі, — сказав він.

Мати випросталася.

— Родина має право бути присутньою.

— І буде. Мені треба поговорити з вашим сином.

— Ми нічого від нього не приховуємо.

Йонас опустив очі.

Тавіан не став відповідати. Він відсунув стілець, пропонуючи хлопцеві сісти, і почекав. Батько першим забрав футляр та рушив до дверей. Мати затрималася, поправила на лаві плащ, який і так лежав рівно, і пішла за ним. Дівчина підвелася останньою.

— Я тут, — сказала вона Йонасові.

Він кивнув.

Коли двері зачинилися, хлопець сів. Одразу стало видно, наскільки він утомився стояти.

— Ми домовилися на осінь, — сказав він.

Тавіан сів навпроти.

— Про весілля?

— Її батько погодився. Він спершу хотів, щоб я ще рік попрацював. У них майстерня. Я там від зими, вже сам приймаю замовлення.

Йонас потер долоні об коліна.

— Нам тільки мій запис потрібен.

Із притвору долинув голос матері. Вона щось пояснювала чоловікові, понижуючи голос лише наприкінці кожної фрази.

— Ви знаєте, що звір може виявитися іншим, — сказав Тавіан.

— Знаю.

— Я питаю не про те, що ви читали в пам’ятці.

Хлопець підняв на нього очі.

— А ви можете сказати зараз?

— Ні.

— Хоч приблизно?

— Ні.

Йонас розчаровано відвів погляд. Тавіан звик до цього. Люди приходили до нього саме за певністю й не любили дізнаватися, скільки її насправді можна отримати до початку.

Помічниця повернулася з водою та шматком хліба. Йонас хотів відмовитися, але вона просто поставила тарілку перед ним.

— Я зачекаю, — сказала вона. — Мені її потім мити.

Він узяв хліб.

Тавіан пересунув журнал ближче до себе.

— До Поклику ви можете відкласти Ритуал. Навіть якщо всі вже зібралися.

— На скільки?

— На сьогодні. На тиждень. Поговорите з нареченою.

— А за тиждень щось зміниться?

— У звірі — ні.

Йонас повільно прожував. Крихти прилипли до вологої долоні; він струсив їх у тарілку й витер пальці об штани, забувши про святковий одяг.

— Тоді сьогодні.

Тавіан ще раз пояснив, де стояти й що відчуватиметься спочатку. Тепло в ступнях. Можливо, запаморочення. Звір проявиться поруч; торкатися його не треба, змушувати рухатися теж. Якщо стане зле — сказати.

— Після Поклику з Кола не виходьте. Якщо захочете зупинитися, скажете мені. Я спершу зніму зв’язок, тоді ви зійдете. Зрозуміло?

— Так.

— Що робите, якщо злякаєтеся?

Йонас подивився на нього майже ображено.

— Кажу вам.

Тавіан повернув журнал. Хлопець підписався, сильно натискаючи на перо, і сам пішов відчиняти родині.

Мати більше не торкалася його коміра.

Вона сіла біля чоловіка, поклавши долоні на сумочку. Дівчина в зеленому лишилася з краю лави. Її Вовчиця тепер сиділа прямо, вуха повернулися до Кола.

Тавіан дав знак прибрати звірів. Вовчиця розчинилася першою. Лисиця помічниці ще мить стояла біля дверей, просвічуючи на згинах лап, а тоді зникла й вона.

Йонас ступив у середину.

— Трохи лівіше, — сказав Тавіан. — Так. Руки вільно.

Хлопець розтиснув кулаки.