Глава 1. Звичайний вівторок

Емма встигла скасувати весілля, поки грівся її обід.

Наречений залишився. Наречена теж. Із бронювання зникли тільки дата, зала й завдаток у дві тисячі фунтів, зате зелений напис посеред екрана запевняв, що зміни успішно збережено.

Вона відставила виделку й зробила знімок екрана.

— Бене.

За сусіднім монітором показалася рука з піднятим пальцем. Бен був у навушниках і вже хвилин десять комусь пояснював, що до п’ятниці вони встигнуть.

Емма відкрила бронювання ще раз. Весілля не повернулося.

Вона написала йому в робочий чат: «Не обіцяй п’ятницю».

Бен глянув на повідомлення, потім на неї.

— Я передзвоню, — сказав він у мікрофон.

Емма посунулася, звільняючи йому місце біля столу. За вікном двоє робітників намагалися накрити брезентом розритий тротуар. Дощ затікав під тканину швидше, ніж вони встигали її розправляти.

— Що ти зробила?

— Поміняла номер телефону нареченої.

— І?

— Натиснула «зберегти».

— І?

— Бене, я б теж хотіла, щоб там було ще щось.

Він нахилився до монітора. Емма повернула запис екрана на початок. Поле телефону, нова цифра, натискання. На другій вкладці сторінка бронювання ще показувала старі дані. Емма перейшла на неї, виправила прізвище й зберегла вдруге.

Бен випростався.

— У тебе дві вкладки.

— Так.

— Ти редагувала одне бронювання у двох вкладках.

— Наречена говорить із менеджером. Менеджер відкриває її замовлення. Наречений удома вирішує, що його прізвище написали неправильно. Ось тобі дві вкладки. Навіть два різні комп’ютери.

— Ми ж домовлялися сьогодні перевірити звичайний сценарій.

Емма підсунула йому мишку.

— Добре. Поверни їм весілля звичайним способом.

Він сів на край вільного стільця.

На кухні дзенькнула мікрохвильовка. Емма згадала, що принесла виделку, а сам обід залишила грітися. Поки вона дісталася до кухні, хтось уже виставив її контейнер на стіл і поставив усередину рибу.

— Це твоє? — спитала Прія біля чайника.

— Було гаряче — було моє.

Прія кивнула на контейнер.

— Твоя мама знову передала на весь відділ?

— Вона вважає, що це одна порція.

— Твоя мама мені подобається.

Емма відділила виделкою половину запіканки.

— Тарілку бери.

Прія не стала відмовлятися. Вони їли стоячи біля вікна, бо за єдиним столом хтось розклав роздруківки й залишив табличку «НЕ ЧІПАТИ». Із кухні було видно Бена: він сидів уже на всьому стільці й говорив по телефону, притискаючи долоню до чола.

— Серйозне? — спитала Прія.

— Поки не знаю. На тестовій версії. До справжніх весіль не дісталося.

— Тоді в тебе ще є час на моє.

— Ти заручена три тижні.

— Саме тому й прошу зараз.

Емма засміялася, ледь не вдихнувши крихту. Прія постукала її між лопатками, трохи сильніше, ніж було потрібно, і забрала останній шматок із рум’яною скоринкою.

Телефон завібрував у кишені.

Мама.

Емма показала Прії екран. Та підняла свою тарілку, ніби збиралася подякувати просто в слухавку, але Емма вже вийшла в коридор.

— Привіт. Я їм.

— Я ще нічого не спитала.

— Випереджаю.

— Ти в суботу приїдеш?

— Приїду.

— Бо тато каже, що ти зайнята.

— Тато хоче, щоб я привезла фільтр для кавоварки, і готується до розчарування.

У слухавці щось зашурхотіло. Тато сказав здалеку, що фільтр він уже замовив.

— Тоді можу не приїжджати, — сказала Емма.

— Не вигадуй, — відповіла мама. — На котру тебе чекати?

Вони погодили другу. Потім першу, бо о другій батько хотів дивитися матч. Потім знову другу, бо він крикнув, що матч у неділю.

Емма притулилася плечем до стіни. На склі переговорної навпроти хтось намалював маркером шість прямокутників, з’єднаних стрілками. Остання стрілка впиралася в край скла.

— І вдягни щось тепліше, — сказала мама. — У вас там теж дощ?

— Ні, тільки над вашим будинком.

— Еммо.

— Я в куртці.

Куртка висіла на спинці стільця. Тонка, без капюшона. Вранці Емма вирішила, що до автобусної зупинки три хвилини, а від зупинки до офісу дві. Погода, очевидно, отримала інший розклад.

— У нормальній?

— Мам, я пережила зиму без куртки ще немовлям. Думаю, від офісу дійду.

У слухавці стало тихіше.

Емма заплющила очі.

Не треба було цього казати.

Зазвичай сімейна історія про те, як її знайшли, закінчувалася татовим зауваженням, що вже тоді вона не хотіла чекати в приміщенні. Мама іноді сміялася. Але не завжди, і Емма ніяк не навчилася вгадувати, коли можна.

— Тобі просто пощастило, — сказала мама.

— Знаю.

— Той чоловік міг піти іншою дорогою.

— Знаю. Вибач.

Емма нічого не пам’ятала про чоловіка, який знайшов її біля пішохідної доріжки, про ковдру чи холод. Усе це існувало в чужих розповідях і в тонкій папці, яку батьки показали їй, коли вона стала достатньо дорослою, щоб попросити. Звідти ж походило здивування лікарів: дитина була жива й у значно кращому стані, ніж вони очікували.

У шістнадцять Емма перечитала папку всю. У двадцять три спробувала знайти щось іще. Нічого нового не з’явилося, а питання від мами «тобі хтось відповів?» щоразу ставало обережнішим.

— Я візьму таксі, якщо сильно литиме, — сказала вона.

— Та навіщо витрачатися. Автобус же поруч.

Емма усміхнулася.

— Добре. Тоді автобус.

— І контейнер привези. У мене вже жодного великого немає.

Після дзвінка вона ще хвилину стояла в коридорі. Потім поставила нагадування на суботу: «КОНТЕЙНЕРИ». Подумала й додала: «ВИМИТИ».

О пів на шосту весілля нарешті перестало зникати.

Емма перевірила виправлення, відхилила його, отримала від Бена повідомлення з однією крапкою, перевірила наступне й цього разу не знайшла, до чого причепитися. Дата лишалася на місці. Завдаток теж. Старі дані більше не перезаписували нові.