Нічне повітря після задушливої, наповненої важким пилом халупи здавалося крижаним і кришталево чистим. Туман в лісі став ще щільнішим, він висів у повітрі важкою білою ковдрою, майже повністю закриваючи галявину так, що не було видно край лісу.
Нік обережно підхопив Віру на руки. Вона була легкою, але її тіло все ще дрібно тремтіло від перенесеного жаху та фізичного виснаження.
Нік ішов повільно, вивіряючи кожен крок, ступаючи по мокрій землі, намагаючись не спіткнутися об коріння дерев. Ноги ковзали. Травмоване тіло відчувало пекучий біль.
Шлях назад займав набагато більше часу. Без ліхтаря, з пораненою жінкою на руках, Нік змушений був зупинятися кожні кілька десятків метрів, щоб переконатися в правильності напрямку і перепочити хоча б кілька хвилин.
Майже через годину виснажливої ходи серед похмурих стовбурів дерев попереду нарешті з’явилася довгоочікувана прогалина.
Вони вийшли на стару просіку. У темряві ледь ледь став виднітися темний силует застряглого пікапа Марша, а за двадцять метрів від нього стояв їх власний позашляховик.
Нік дістався до машини, відкрив пасажирські двері і обережно опустив Віру на сидіння.
— Ти як? — заглянув він їй у обличчя, намагаючись розгледіти очі.
— Тепер усе добре, — тихо й виснажено відповіла вона. — Просто не залишай мене одну.
— Я поруч. Я нікуди не піду.
Нік обійшов машину, сів за кермо і навпомацки знайшов замок запалювання. Двигун завівся з першого ж разу. Його рівний, потужний і знайомий гукіт розрізав гнітючу тишу нічного лісу. Нік одразу ж увімкнув обігрівач на повну потужність і натиснув на важіль фар.
Промені яскравого ксенонового світла пробили туманний серпанок, вихопивши з темряви мокрі стовбури дерев і розмиту грунтову дорогу.
Нік витягнув свій телефон. Тут, на самому краю лісового масиву, з'явилася перша довгоочікувана поділка стільникового зв'язку. Індикатор мережі то вмикався, то знову згасав. З'єднання ще не було стабільним.
- Може нам не варто повідомляти поліцію? - невпевнено запитала Віра. - Я все розумію. Він викрав мене. Хотів вбити. Але це знаємо і це бачили тільки ми з тобою.
- Це був самозахист - коротко промовив Нік.
- Так. Саме так. Самозахист. Та ніхто не бачив цього. - наполягала Віра. - те, що сталося, поліція може легко оцінити як вбивство.
- Ні, люба. Ми не можемо не повідомити. Покинутий пікап того покидька дуже скоро знайдуть. Можливо ще швидше знайдуть і його самого в тій старій халупі. Це буде залежати від того де скоріше з'являться люди. Коли знайдуть автомобіль навряд чи хтось заб'є тривогу. Про нього можливо і не повідомлять нікому. А от з тілом справи будуть йти по іншому. То ж поліція про це дізнається рано чи пізно. До того ж ми залишили багато слідів. Найперше це шини нашого позашляховика. Так, це нічого не доводить і їх можна легко замінити на інші, а ці просто викинути чи спалити. Але є і більш суттєві зачіпки.
Нік перевів важіль коробки передач в режим "драйв". Авто повільно покотилося по мокрій лісовій дорозі. Віра мовчки слухала чоловіка.
- Розумієш, Віро, коли знайдуть тіло, почнуть встановлювати особу померлого. - продовжив розмірковувати Нік. - Ми не можемо сказати це напевно, але скоріше за все пікап зареєстррваний на ім'я Марша. Зв'язати покинуту машину з тілом дуже легко. Якщо його знайдуть досить швидко, то його ім'я встановлять просто по фото на документах. Якщо ж знайдуть пізно, коли лице буде досить спотворене часом, для співставлення його з документами, то достатньо буде маленької волосини, знайденої копами в машині, щоб аналіз ДНК вивів їх на ім'я Грега. І тоді підніметься цілий ланцюг подій. Марш працював у нас в компанії. Я причетний до його звільнення і подальшого засудження до тюремного строку. Я викликав копів, коли побачив що тебе немає вдома. Твій і мій телефон залишили слід у мережі тут в лісі. Ми не зможемо пояснити, що ти тут робили посеред ночі, в день коли я повідомив про твоє зникнення. Це вже може бути розцінене як підготавка алібі.
- Але ж телефони потрапили до лісу в різний час. І це буде видно по сліду в мережі. - слушно зауважила Віра. - І це все не вказує прямо на те, що ми були з ним.
- Так. Це не вказує. Але глянь на мою губу. Подряпини на руках і ногах. Там залишилася моя кров. На полу, на стінах. І це чітко вкаже на нас. Я кажу "на нас" тому, що коли ми не повідомимо владу, ти із жертви перетворишся на співучасника. А це основне, чого я допустити не можу. Ми повідомимо поліцію. І крапка.
Віра нічого не відповіла. Вони мовчки рухалися лісом поки попереду не з'явилася асфальтова дорога. Індикатор на екрані телефона вказував на чітке покриття стільникової мережі.
Нік без жодних вагань набрав номер 911.
Слухавку підняли після першого ж гудка.
— Служба порятунку Бостона. Що у вас сталося?
— Мене звати Нік Еванс, — сказав він, важко спираючись лобом у кермо. — Я знайшов свою дружину. Її викрали кілька годин тому. Ми зараз на старому лісовому з'їзді біля тридцятого кілометра північного шосе.
— Пане Еванс? Зачекайте, у нас є орієнтування по вашому району. Ви в безпеці? Нападник зараз поруч із вами?
— Нападник мертвий, — коротко промовив Нік, не розплющуючи очей. — Дружина поранена. Нам потрібна швидка. Приїзджайте негайно.
— Зрозуміла вас, пане Еванс. Залишайтеся на місці, не вимикайте телефон і тримайте лінію вільною. Автомобілі патруля та медична бригада вже їдуть до вас. Очікуйте прибуття.
Нік повільно поклав телефон на панель, вимкнув передачу і відкинувся на спинку сидіння. Віра притислася до його плеча, згорнувшись на сидінні, і заплющила очі. Нік міцно обійняв її правою рукою, відчуваючи, як її прискорене, панічне серцебиття поступово вирівнюється і стає спокійним та ритмічним.
За склом авто туман повільно повз над розмитою дорогою. А далеко на сході, за густими чорними верхівками сосен, темне нічне небо починало ледь помітно сіріти. Наближався світанок.
#1560 в Жіночий роман
#833 в Детектив/Трилер
#328 в Трилер
кохання і породьба та протистояння, коханння, небезпека та протистояння
Відредаговано: 13.11.2026