Нік тримав Віру в обіймах ще кілька хвилин. Вона дрібно і неконтрольовано тремтіла. Судоми проходили хвилями по всьому тілу. Він відчував, як її пальці з силою вчепилися в куртку на його спині, ніби вона все ще боялася, що це виявиться маренням і вона знову залишиться сама в темній кімнаті з Маршем.
— Все скінчилося, — тихо сказав Нік, притискаючись щокою до її вологого волосся. — Я тут. Все добре.
Вона глибоко вдихнула і трохи відсторонилася, витираючи сльози розмазуючи їх по обличчю тильною стороною долоні. На її лівій щоці темніла садна, а зап'ястя були червоними від тугих мотузок, якими її зв'язав Марш. Але до її погляду вже почала повертатися звична ясність.
— Як ти мене знайшов? — її голос усе ще зривався, але звучав значно твердіше.
— Твій телефон, — Нік дістав із внутрішньої кишені куртки її смартфон із майже розрядженою батареєю і простягнув їй. — Пригадуєш той додаток з геолокацією? І сліди. Я знайшов твою сережку біля паркану. А вже тут в лісі клапоть від сорочки на кущах.
Віра на мить заплющила очі і ледь помітно кивнула.
— Я сподівалася, що ти здогадаєшся подивитися в додаток. Коли він затягнув мене в свій пікап, я непомітно витягнула телефон із кишені і кинула його на сидіння. А коли машина в'їхала в рів, він похапцем витягнув мене і не помітив телефон.
Нік повернув голову і подивився на Марша, який усе ще нерухомо лежав на підлозі посеред зламаних дощок. Його дихання було хрипким і нерівним. На щоці з'явився масивний набряк від удару, а з куточка рота цівкою стікала темна кров.
— Нам треба йти, — мовив Нік, зводячись на ноги і допомагаючи Вірі піднятися. — Машина за два кілометри звідси. У цьому лісі немає зв'язку, але коли ми вийдемо на шосе, я викличу поліцію та швидку.
Віра ступила крок, але одразу ж похитнулася і схопилася за його плече. Її босі ноги були поранені та збиті об колючий чагарник і гостре каміння, поки Марш тягнув її крізь ліс. Вона не могла повноцінно ступати на ліву ногу.
— Я не зможу бігти, Ніку, — сказала вона, дивлячись на свою поранену стопу.
— І не треба. Я понесу тебе, якщо буде потрібно.
Нік підняв з підлоги свій ліхтар, який, на щастя, не розбився під час бійки, і присів, щоб підставити їй плече. Але перш ніж вони зробили хоча б крок у бік розбитого дверного отвору, за їхніми спинами почувся рух.
Нік миттєво розвернувся, закриваючи Віру собою і піднімаючи промінь ліхтаря.
Марш опритомнів.
Він не просто прийшов до тями — підживлений дикою, хворобливою люттю, він уже підвівся на коліна. Його обличчя було спотворене кров'ю та брудом, очі затекли через набряк, але в них палала абсолютно сліпа, неконтрольована ненавість.
Поки Нік відволікся на Віру, Марш шарив рукою по підлозі в темряві під лавою. І його пальці зімкнулися на важкій металевій кочерзі від старої буржуйки, яка лежала в кутку серед попелу.
— Ви... ви нікуди не підете, — виплюнув Марш разом із згустком крові. Голос звучав як сичання удава. — Ви обидва здохнете тут.
Він ривком звівся на ноги, важко спираючись на стіну, і змахнув важким шматком заліза. Кочерга з свистом розсікла повітря за дюйм від голови Ніка, врізавшись у дерев'яний стовп, що підпирав дах. Дерево затріщало, від нього відскочила велика тріска.
— Тікай до дверей! — крикнув Нік до Віри, штовхаючи її собі за спину.
Він вихопив з-за пояса свій мисливський ніж, але в тісному приміщенні Марш мав перевагу завдяки довжині залізного прута. Збожеволілий від болю та люті, він знову замахнувся, завдаючи широкого, сліпого удару зверху вниз.
Нік відскочив убік, приймаючи удар кочерги на металевий корпус ліхтаря. Скло ліхтаря розлетілося на дрібні друзки, і лампочка остаточно згасла.
Халупа занурилася в абсолютну, непроглядно-чорну темряву.
У цій темряві чути було лише важке, звірине дихання Марша, шелест його важких черевиків по дошках і переляканий подих Віри біля дверей.
— Ніку! — закричала вона в темряві.
— Сиди тихо! не рухайся! — відгукнувся Нік, опираючись спиною на колодчасту стіну і намагаючись вгамувати власне дихання, щоб чути кожен рух ворога.
Марш зробив крок вперед. Важка кочерга прогриміла по підлозі, зачіпаючи порожній ящик.
— Я чую тебе, Еванс... — просичав Марш із темряви. — Ти думав, що ти господар ситуації? Ти думав, що ти вже взяв верх...
Нік затамував подих. Він знав, що в нього є лише один шанс і розрахунок на ніж у руці. У суцільній темряві розраховувати можна було тільки на слух, на швидкість удару та удачу.
Марш зробив ще один швидкий крок, і повітря перед обличчям Ніка знову розсік важкий метал. Кочерга з силою врізалася в стіну прямо над його лівим плечем, вибивши хмару пилу.
Цього разу Нік не відступав.
Скориставшись тим, що залізний прут Марша на секунду застряг у розсохлій колоді стіни, Нік зробив стрімкий кидок уперед, орієнтуючись на джерело звуку. Він врізався всім тілом у груди Марша, і зробив один різкий удар ножем. Навмання.
Ніж із тріском зайшов у щось м'яке. Марш безсило із важким, переривчастим сичанням відсунувся вбік, із гуркотом завалився на спину. Його тіло кілька разів здригнулося у судомах. В кімнаті стало тихо.
Нік упав на вогкі дошки підлоги, жадібно і судомно ковтаючи холодне повітря. В голові пульсував важкий, тупий біль. Перед очима від перенапруги плавали темно-червоні плями, але зосередженість повільно, крок за кроком поверталася до нього.
— Ніку! Ніку, ти живий?! — крик Віри лунав десь із боку виходу. Вона пробиралася наосліп до нього, орієнтуючись лише на звук його важкого, уривчастого дихання.
— Живий... — важко видавив він із себе, з величезним трудом перевертаючись на бік і спираючись на тремтячі лікті. — Не підходь сюди, Віро. Залишайся там.
Він нишпорив рукою в кишені куртки, поки пальці не намацали телефон. Екран спалахнув яскравим, сліпучим білим світлом, миттєво розрізавши непроглядну темряву старої халупи.
Промінь від дисплея впав прямо на тіло Марша. Той лежав широко розплющивши скляні очі і не дихав. Голова неприродно відкинулась назад. На його горлі була важка відкрита рана з якої все ще капала кров. Одного важкого і точного удару ножем наосліп, виявилося достатньо. Він був мертвий.
Нік важко підвівся. Його коліна все ще зрадницьки тремтіли від надлюдської перенапруги та викиду адреналіну. Він посвітив екраном смартфона на Віру. Вона стояла за пів метра від нього, притиснувши обидві долоні до рота і затамувавши подих від побаченого.
— Ходімо, — тихо мовив Нік. Його голос звучав сухо і якось спокійно. — Швидше! Нам треба забиратися звідси.
Він змусив себе не дивитися більше на тіло Марша. Обережно переступаючи через уламки дощок, розкидані ящики та тріски побитої підлоги, Нік підійшов до Віри, міцно взяв її під руку і вивів на ганок.
#1560 в Жіночий роман
#833 в Детектив/Трилер
#328 в Трилер
кохання і породьба та протистояння, коханння, небезпека та протистояння
Відредаговано: 13.11.2026