Нік заліг у вологій траві неподалік від хижини, майже не дихаючи. Стало помітно холодніше, але холоду він майже не відчував. Усі почуття звелися до зору та слуху, а кожен м'яз був натягнутий, наче струна.
Слабке жовте світло, що пробивалося крізь щілини забитих дошками вікон халупи, блимало і сіпалося, так наче усередині стояла гасова лампа або звичайна свічка.
Споруда виглядала напівзруйнованою. Похилений ганок з кількох сходинок, провисла покрівля, закрита шматками якоїсь жорсткої тканини, і масивні дерев'яні двері, які трималися на іржавих завісах. Зі східного боку до халупи примикав старий прибудований навіс для дров, що певно розвалився навпіл під вагою снігу минулих зим.
Нік провів поглядом по галявині. Від куща, де він ховався, до стіни будинку було метрів тридцять. Відкритий простір, заросший не високим бур'яном та поодинокими кущами. Пройти тут у повній темряві було цілком можливо, але будь-який необережний рух, тріск сухого стебла або шелест листя, негайно викриє його.
Всередині халупи знову пролунали звуки.
Почувся глухий тупіт, ніби хтось із силою штовхнув дерев'яний стілець чи ящик, а потім лункий звук ляпаса.
— Сиди тихо, сказав! — голос викрадача прозвучав виразніше. Він був сиплим, низьким і випромінював тупу, неконтрольовану лють.
— Думаєш, тебе хтось шукає? Твій чоловічок зараз спить у своєму смердючому готелі. А окрім нього тут ти нікому не потрібна.
Після цих слів настала коротка пауза, а потім пролунав голос Віри. Він був тихим, але в ньому не відчувалося паніки. Тільки твердість і стримана зневага:
— Він знає. Він уже шукає мене.
— Заткнися! — закричав чоловік, і знову почувся важкий крок по дошках підлоги. — Він нічого не знає! Я стежив за вами місяць! Я знаю кожен його крок! Він тюхтій, який вміє тільки папери перекладати!
Нік повільно перевів подих, стискуючи зуби. Голос зловмисника здавався йому дуже знайомим, але в перші секунди він не міг згадати, де міг його чути. Це не був колега чи знайомий з передмістя.
«Я стежив за вами місяць...» — ці слова відгукнулися в голові важкою луною.
Нік почав повільно, сантиметр за сантиметром, пересуватися ліворуч, огинаючи галявину по колу намагаючись все ще ховатися за деревами. Він ішов вивіряючи кожен крок, спершу торкаючись землі носком кросівка, перевіряючи, чи немає під ногами сухих гілок, і лише потім переносив вагу тіла повністю на всю стопу.
Шлях довкола галявини зайняв майже п'ять хвилин. Кожна секунда здавалася вічністю. Всередині будинку знову щось впало, пролунав сухий тріск розламаного дерева і груба лайка.
Нік наблизився до задньої стіни халупи. Тут не було вікон, лише суцільний зруб із товстих, напівгнилих колод, між якими стирчав сухий мох. У двох місцях колоди розійшлися, утворивши поздовжні щілини.
Він підійшов впритул до стіни, притиснувся до неї плечем і обережно припав оком до найширшої щілини.
Внутрішній простір халупи був крихітним. З півтора десятка квадратних метрів. У кутку стояла іржава буржуйка з виведеною в дах трубою, біля стіни трухлява дерев'яна лава та кілька перекинутих картонних ящиків. На столі, посеред кімнати, стояла яскрава лампа, яка кидала різкі, миготливі тіні на стіни.
Віра сиділа на підлозі, притиснувшись спиною до дерев'яного стовпа, що підпирав стелю. Її руки були зв'язані за спиною товстою мотузкою, вологе волосся розстріпалося, на щоці темніла свіжа садна. Але її очі були розплющені, і вона сміливо дивилася на свого викрадача.
Він стояв прямо перед нею. На ньому була брудна робоча куртка з обірваним рукавом та темні важкі, майже брезентові, джинси.
У його правій руці поблискував довгий ніж із широким лезом.
Нік вдивлявся в його обличчя через щілину, намагаючись впізнати нападника.
Чоловікові було близько сорока п'яти. Рідке, засалене волосся, глибокі зморшки на чолі та запалі очниці. По лівій стороні обличчя тягнувся давній шрам, що перетинав всю щоку від виска до куточка рота.
І тут Ніка осяяло.
Це був Грег Марш. Колишній різноробочий із їх бригади, яка кілька років тому працювала на об'єкті Ніка. Його звільнили зі скандалом після того, як з'ясувалося, що він крав будматеріали та вимагав гроші у кількох працівників, погрожуючи їм розправою. І в кінці кінців із сейфу в їх офісі, зникла чимала сума грошей.
Нік особисто домовлявся з ним про те щоб розійтися, так би мовити по доброму, без залучення поліції, та готував папери про його звільнення. Але Марш повів себе зухвало. Він не пішов на запропоновану угоду, і йому все ж довелося відсидіти кілька років у окружній в'язниці. Але до всього у Грега відібрали будинок, продаж якого навіть не покрив нанесених ним збитків.
Нік вважав цей інцидент давно вичерпаним.
Отже тепер він повернувся. Відсидів свій термін, знайшов, де живе Нік, і вирішив помститися єдиним доступним для його хворої уяви способом.
Марш зупинився перед Вірою і присів, наблизивши лезо ножа до її обличчя.
— Твій чоловічок зіпсував мені життя, — сипло проговорив він, заглядаючи їй у очі. — Через нього я втратив усе. Дім, роботу, гроші. Я останні роки гнив у камері. Тепер ваша черга платити.
— Ти псих, — спокійно сказала Віра, не відводячи погляду від викрадача. — Тебе знайдуть.
Марш оскалився, виставивши криві зуби.
— А мені начхати. Головне, що він повернеться додому і не знайде тебе там. А коли знайде, буде вже пізно. А потім я дістанусь і до нього.
Нік ще сильніше вгледівся в щілину. Вхідні двері халупи зачинялися на металевий гачок із внутрішнього боку, але зараз вони просто причинені. Був лише один спосіб припинити це. Швидко вдертися до кімнати і застати Марша зненацька. Навряд чи той встигне скористатися ножем.
Нік безшумно рушив уздовж стіни до переднього ганку. Він ступив на першу дерев'яну сходинку. Вона злегка прогнулася під його вагою, але не видала жодного звуку. Він піднявся на другу, а потім на третю, опинившись прямо перед важким полотном дверей.
Крізь щілину дверного отвору доносився тихий голос Віри, яка намагалася заговорити кривдника і виграти трохи часу.
Нік переклав ніж у праву руку, відвів ліве плече назад і приготувався до кидка.
#1560 в Жіночий роман
#833 в Детектив/Трилер
#328 в Трилер
кохання і породьба та протистояння, коханння, небезпека та протистояння
Відредаговано: 13.11.2026