Не відпускай

Глава 5

Нік зробив кілька кроків углиб лісу і зупинився, прислухаючись. Тріск сухої гілки під його власною підошвою здався в дощовому шумі вибухом. Він змусив себе завмерти, дихаючи ротом і намагаючись заспокоїти швидке серцебиття та пульс, що відбивали божевільний ритм у скронях. Навколо не чулося нічого, крім монотонного капання води з високих соснових лап та віддаленого, глухого шуму вітру у верхівках  дерев.
Він опустив важкий металевий ліхтар до самої землі, звузивши промінь світла до вузької, максимально яскравої плями.
Йти навпростець крізь суцільну темряву було ризиковано, але свіжі сліди в багнюці біля застряглого пікапа давали чіткий напрямок. Викрадач поспішав. Він не мав часу замітати сліди або обирати зручний шлях для втечі. Важкі відбитки його черевиків глибоко втискалися в мокрий мох, зминали опалу хвою та залишали вивернутий бруд на виступаючому корінні сосен.
Нік рухався повільно, намагаючись ступати якомога безшумніше. Вогкість нічного лісу швидко просочувалася крізь його одяг, добираючись до тіла. Гілки низького чагарнику чіплялися за штани, рвали тканину куртки і боляче били по обличчю, залишаючи на шкірі мокрі холодні сліди.
Через сто метрів від покинутої дороги ліс став ще густішим і похмурішим. Хвойний масив повністю заступив небо, і довкола панувала непроглядна, майже фізично відчутна темрява. Без ліхтаря тут неможливо було зробити й двох кроків, не ризикуючи зламати ногу у вибоїні чи розбити обличчя об важкий стовбур.
Промінь світла повільно ковзав по землі. Нік уважно вивчав кожен метр грунту. Біля високої старої ялини він помітив зламану нижню гілку. Зламану зовсім нещодавно. Біла деревина на розламі була свіжою, вогкою й липкою від соку. За пів кроку від неї на колючому кущі ожини щось зачепилося і погойдувалося під подихами нічного вітру.
Нік підніс ліхтар ближче до куща.
Це був клапоть тканини. Тонкий, темно-синій матеріал із дрібним квітковим візерунком. Трикотаж від її домашньої сорочки Віри. Тканина була вирвана з м'ясом, із довгими нитками, що звисали з гострої колючки.
Нік був на правильному шляху. Ця думка додала йому сил і холодної люті. Раптовий приплив адреналіну змив усю втому, що накопичилася за цей важкий день.
Він підвівся і прискорив крок, не зводячи очей із землі. Сліди повертали трохи праворуч, піднімаючись на невисокий кам’янистий пагорб. Тут грунт ставав твердішим, укритим шаром сухої хвої, і чіткі відбитки черевиків почергово губилися. Нік зупинився на мить, повільно водячи світлом по колу, по зарослій землі.
— Давай, Віро, дай мені ще одну зачіпку, — гарячково шепотів він про себе, відчуваючи, як пересихає в горлі.
Нік пройшов пагорб і почав повільно спускатися в низину, де знову починалася низовинна, болотиста місцевість. Вода виступала з-під моху при кожному кроці, з глухим, огидним чваканням засмоктуючи взуття.
Тут сліди знову стали чіткими і глибокими. Викрадач тягнув її за собою, але його хода помітно змінилася. Кроки стали коротшими, важчими, відбитки ніг розходилися вбік. Він очевидно втомлювався. Тягнути дорослу жінку через нічний ліс, по багнюці, хащах та бурелому, вимагало колосальних фізичних зусиль.
Нік згадав чоловіка, якого бачив два тижні тому в тому самому пікапі біля свого паркану. Сутула постать, широкі плечі, сухий і жилавий тулуб у брудній куртці. Він виглядав скоріше як волоцюга, а не грабіжник, що діє за чітким планом і складним, тонким розрахунком. До того ж, скоріш за все це був хтось місцевий, хто добре знав ці ліси.
Раптово десь попереду, у самій глибині хащів, пролунав гучний, виразний звук.
Це не був тріск сухої гілки чи інший звук з поміж сотень тих, які часто лунають в лісі. Це був важкий, металевий удар, ніби хтось із силою вгатив молотком або з гуркотом впустив щось важке на металевий дах чи кузов вантажівки.
Нік миттєво натиснув кнопку і вимкнув ліхтар.
Темрява накрила його щільною стіною. Очі, звиклі до яскравого світла, перші кілька секунд не бачили абсолютно нічого. Він завмер на місці, притиснувшись спиною до широкого стовбура старої сосни, міцно тримаючи ножа в руці.
Вітер у верхівках дерев на мить стих, ніби ліс затамував подих разом із ним. У тиші здалеку, метрів за сто попереду, донісся невиразний, приглушений людський голос. Хтось роздратовано вилаявся. Уривчасто та грубо. А потім пролунав короткий, придушений жіночий крик, який одразу ж обірвався, ніби рот із силою затулили долонею.
Віра.
Серце Ніка зробило дикий, болісний стрибок і кров забилася в скронях із подвоєною силою. Вона була там. Вона була зовсім поруч, за цими кущами.
Він більше не вмикав ліхтар. Тепер, коли напрямок був абсолютно зрозумілий, будь-яке світло лише викрило б його присутність і позбавило переваги раптовості. Нік зробив крок уперед, орієнтуючись майже наосліп, намацуючи ногами землю, переступаючи через виступаюче коріння і виставивши ліву руку перед обличчям, щоб не наткнутися на гострі гілки.
Він просувався вперед повільно, метр за метром. Ноги ковзали по мокрому моху, холодна вода остаточно просочилася крізь кросівки, але він не звертав на це жодної уваги. Все його тіло перетворилося на один суцільний слух.
Через п’ятдесят метрів ліс почав трохи рідшати. Між темними стовбурами дерев з’явився простір. Перед ним була невелика галявина, заросша високим сухим бур'яном та диким чагарником.
Нік опустився на коліна і припав до вогкої землі, ховаючись за низьким, розлогим кущем сухої кропиви.
На протилежному боці галявини, притиснута до стіни лісу, темніла масивна дерев'яна споруда. Це була стара, напівзруйнована мисливська халупа з похиленим дахом. Змайстрована з грубих колод, вона здавалася покинутою вже багато років тому. Вікна були забиті дошками. Проте крізь вузькі щілини на одному з вікон пробивалося слабке, тьмяне, жовтувате світло ліхтаря.
Усередині хтось був.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше