Глава 1. Професійний дебаг магічного світу.

Акт 1. Останній дедлайн Олени Чернової. Земний фінал.

П'ятничний вечір у самому центрі Києва пахнув розпеченим від денної спеки асфальтом, вихлопними газами столичного шосе, міцною чорною кавою з кавомашини De'Longhi та моїм власним, залізобетонним роздратуванням. Годинник на стіні мого розкішного панорамного кабінету на тридцятому поверсі бізнес-центру показував рівно восьму вечора. Дедлайн. Те саме слово, яке для більшості моїх підлеглих звучить як смертний вирок, а для мене, Олени Чернової — провідного кризового менеджера та головного аудитора великого будівельного холдингу — було звичайним робочим графіком.

У мої сорок років моє життя підпорядковувалося жорсткій, бездоганній логіці цифр і звітів. Я не мала часу на дівочі сльози, романтичні дурощі чи роздуми про кризу середнього віку. Я вміла будувати підлеглих за лінійкою, витягала компанії з мільярдних банкрутств, закривала податкові дірки швидше, ніж інспектори встигали виписати штраф, і чітко знала: якщо система видає помилку, її треба просто дебажити. Без жалю й компромісів.

— Олено Миколаївно, ну благаю вас... — мій заступник, тридцятирічний хлопець із дипломом MBA та дорогим швейцарським годинником на руці, судорожно витирав холодний піт із чола, переминаючись із ноги на ногу біля мого дубового столу. — Кредитна комісія банку виставила ультиматум. Якщо ми зараз не здамо оптимізаційну матрицю окупності третього житлового комплексу, вони заблокують наші рахунки в понеділок до обіду. Там мінус два мільйони євро дефіциту! Наші аналітики три дні б'ються, але баланс не сходиться!

Я ліниво відкинулася на спинку свого шкіряного крісла, крутячи в пальцях дорогу ручку Parker, і зміряла його своїм важким, холодним поглядом відмінниці.

— Твої аналітики з MBA, Денисе, звикли мислити шаблонними лекалами великих корпорацій, — спокійно, карбуючи кожне слово, промовила я. — А я вмію бачити логіку живих цифр. Покажи мені їхні митні накладні за імпортний граніт.

Я підсунула до себе клавіатуру й буквально за двадцять хвилин швидкого клацання по клавішах знайшла приховану діру. Рядок за рядком система оновлювала дані — мінус два мільйони євро виявилися штучним податковим кредитом, який дурні бухгалтери просто заморозили на рахунках митниці через подвійне оподаткування на кордоні з Польщею. Червоні показники на моєму моніторі спалахнули зеленим, вирівнюючи загальний баланс холдингу до ідеального нуля. Діру було закрито. Економічний маневр сорокарічної жінки знову врятував імперію від краху.

— Все, вільний, Денисе. Йди додому й навчи своїх інтернів читати закони ЄС, — я вимкнула монітор, схопила свою сумочку, де лежав конспект, і впевненим кроком покрокувала до ліфта.

Мій сріблястий кросовер Volvo чекав на підземній парковці. Я сіла за кермо, увімкнула кондиціонер і виїхала на Столичне шосе в бік своєї квартири на лівому березі. Вереснева ніч над Києвом була задушливою, небо затягнуло важкими грозовими хмарами, а спалахи блискавок на горизонті обіцяли шалений шторм.

Аварія сталася безглуздо й іронічно — суто через паршиву логістику київських автодоріг. На під'їзді до Південного мосту величезна багатотонна фура, чий водій, судячи з усього, заснув за кермом після триденного рейсу, раптово втратила керування на слизькому від перших крапель дощу асфальті. Величезний залізний бампер вантажівки вилетів на мою смугу, і в одну наносекунду весь мій світ вибухнув оглушливим тріском розірваного металу, дзеркальним кришеним склом та спалахом подушок безпеки.

Остання думка, яка мильгнула в моїй голові перед тим, як повна, глуха чорнота закрила мій зір, була абсолютно прагматичною: «Блискуче, Чернова. Ти щойно закрила мільярдний дефіцит холдингу, але повністю провалила таймінг власного гальмування. Якщо я виживу — цей водій відпрацьовуватиме ремонт мого бампера до кінця свого життя...»

Акт 2. Непередбачувані витрати. Аудит нового тіла.

Свідомість поверталася до мене повільно, важкими, болючими поштовхами, наче комп'ютер, який намагався запустити систему після тотального системного збою. Але замість очікуваного запаху стерильної лікарні, писку медичних моніторів реанімації чи білих стін палати, мої легені раптово заповнило дивне, занадто чисте й дотикове повітря. Пахло вологим мохом, древньою сосновою хвоєю, якимось солодким неоновим озоном та екзотичними нічними квітами.

Я розплющила очі й застигла, а мій аналітичний мозок миттєво видав суцільну червону помилку.

Навколо мене не було жодного Південного мосту. Я лежала на м'якому килимі з фіолетового люмінесцентного моху посеред гігантського, прадавнього лісу. Величезні дерева-велетні, чиї стовбури з блідо-сріблястої кори виростали на тридцять метрів угору, перепліталися своїми кронами високо під небом, де замість звичних хмар миготіли два... два справжні місяці — один яскраво-золотий, а другий — криваво-пурпуровий.

— Так, Чернова, давай без паніки. Спокійно, — прошепотіла я в порожнечу лісу, і мій власний голос здався мені дивно дзвінким, молодим та шовковистим, повністю втративши колишню сувору хрипоту сорокарічної жінки.

Я спробувала підвестися, обтрушуючи обладунки, і тут мій аудит нових активів офіційно перейшов у фазу тотального шоку. Замість моєї дорогої італійської блузки та спідниці-олівця моє тіло було стягнуте в розкішні, строгі бойові обладунки з цупкої чорної шкіри з мідними бляхами, які ідеально облягали мої нові... занадто пружні стегна й тонку талію. Шкіра на моїх руках була білосніжною, гладкою, повністю позбавленою дрібних зморшок та слідів втоми від офісних дедлайнів. Мені на вигляд було не більше двадцяти двох років! Я переродилася одразу в доросле, зріле й занадто привабливе тіло!

Але головний підворот логістики чекав на мене ззаду. Коли я зробила крок уперед, я відчула дивний, важкий балансир у районі куприка. Я судомно повернула голову й закрила рота долонею від німого подиву.

З-під моїх шкіряних обладунків м'яко, ліниво й неймовірно плавно ворушився справжній... один-єдиний, але гігантський і шалено пухнастий рудий лисячий хвіст із білосніжним кінчиком! Я рефлекторно провела долонею по своїй голові — моїх людських вух на звичному місці не було. Замість них на маківці акуратно сіпалися й ловили кожен шурхіт лісу два гострих, рудих лисячих вушка з ніжною білою шерстю всередині!