10

Ми приїхали пізно. Хлопців ще не було. Я хотіла втекти до себе, але Віталій зупинив мене.

-Будь ласка, побудь ще.

-Я боюсь, - сказала я.

-Боїшся чого?

-Щоб не наробити того, про що шкодуватимемо. Я вже шкодую.

- Пробач, що змусив тебе шкодувати, будь ласка.

Він повернувся і пішов. Пішов на двір. Господи! Яка ж я дурненька. От що робити? Я вибігла за ним. Він сидів у альтанці. Я підійшла і мовчки сіла поряд, а він перетягнув мене до себе на коліна. І ми так просиділи, майже, до ранку. Я гладила його по голові, а він мовчки обіймав мене.

-Тобі скоро вже їхати, а ти ще не лягала.

-Так, треба поспати.

-Тоді йди.

-Добре.

Я ще трохи посиділа і пішла. Впала на ліжко і заснула відразу.

Розбудив мене Сергій.

-Лізо, нам через дві години їхати, - постукав він у двері кімнати.

-Так, звичайно, підіймаюсь.

Я розбудила Ліну, ми привели себе до ладу, зібрали речі та пішли обідати. Після обіду попрощались з батьками Сергія, написали листа Риммі та винесли речі на двір.

-Я вас проведу, - сказав Віталій, забираючи валізи.

Їхали мовчки.  Сергій сидіів на передньому сидінні, а Гена з Ліною біля мене, обіймались всю дорогу.. Віталій часто дивився на мене в дзеркало заднього виду, а я червоніла.

Вже на автостанції, коли оголосили посадку до автобуса, Віталій підійшов до мене.

-Можна я іноді писатиму тобі?

- Може ти швидше мене забудеш, коли не бачитимеш? У тебе сім'я. Зрозумій, я не твоя і ніколи нею не буду.

Він глянув на мене очима сповненими болю.

-Ну, хоча б іноді. Я так різко не зможу. Будь ласка...

-Добре. Прощавай.

Я махнула рукою і увійшла до автобуса.

-Це капець, - зітхнула Марина, витерши очі.

-І шо? Писав?

-Так, писав.

-А як ти пережила це все? Намагалась забути?

-Ще й як намагалась. Тільки не вийшло у мене нічого.

Раптом задзвонив мій телефон.

-Дивно, хто б це?

Я подивилась на екран, потім на подругу, посміхнулась і відповіла:

-Так, Віталію, привіт. Так, я теж...

*********

Дякую, шо читали.

Якщо Вам цікаво буде продовження цієї історії, основаної на реальних подіях, пишіть))