5. Як випрати папір?

Я тихо вилаялась собі під ніс, ледь землю в порох не стираючи. Хто його так ходити навчив?

—Гей! По сторонам дивись, придурок. — я жбурнула паперовий стаканчик у відро та підійняла голову. На мене, трохи здивовано, дивився біловолосий чоловік, немов очам своїм не вірив. Звісно, тут так зірка стоїть... я б теж ось так зависла. —Ти глухий?

—Торіанна Боустон? —його брови ледь помітно смикнулись вгору, а потім на губах заграла посмішка. І чого він так себе поводить?

—Так. А ти?

—Ділан Фокс. —щось у цьому прізвищі здалось мені доволі знайомим, але зараз, єдине, про що я могла думати, так це про папери. Тепер Рінат точно мене вб’є.

—Ну капець якийсь. І що тепер робити? —я злісно простягнула руку, отримуючи фінансовий звіт, а потім почала обдумувати, як випрати папір.

Папір. Випрати. Я зараз серйозно? Чи не буде легше новий звіт роздрукувати? Аййй, вже часу немає!

—Ти Сабутову каву несеш?

—Мг. —промурликала, обходячи Ділана та прямуючи до свого невеличкого робочого місця.

—Тоді дозволь дати пораду. Він з паперових стаканів не п’є, лише з білих офісних чашок.

Без зайвих слів хлопець дістав з шафки маленьку чашечку та поставив у кавову машину. Не погано. Думаю, ми спрацюємось... якщо він вибачиться.

Ділан швидко впорався з тим, з чим я провозилась хвилин десять, а потім поставив біля паперів.

—А де дякую? —він самовпевнено сперся на мою стійку, безсоромно розглядаючи. Навіть знати не хочу, що зараз у нього в голові діється.

—А де вибач? —не відставала я, беручи до рук каву та папери. Мені до боса треба, а Ділан тут, жених, зуби заговорює.

Вже коли я попрямувала до кабінету Ріната, чоловік гукнув мені в спину:

—Коли відчуватимеш себе пригніченою... згадай, що в дитинстві грала траву на шкільній виставі.

Ці слова змусили мене різко зупинитись, та так, що ще декілька крапель кави розбились об підлогу. Звідки він це знає?

Коли я вже відкрила рота та обернулась, Ділана поруч не було. Не може бути... Ділан Фокс. Ділан???? Серйозно?

Оце так доля! Та ми ж з ним... в садочку за ручки ходили, а після закінчення третього класу він переїхав разом з батьками, і відтоді ми не бачились. Як згадав мене? Ти ба, і про траву не забув.

Доки він грав Ромео, я лежала поруч, вся зелена, прямо біля його ніг, і тихесенько сопіла в дві дірки, всім представляючи траву.

Мій настрій помітно покращився і я вже була готова бігти за чоловіком, кинутись на шию на голосно пищати, але робота, на те й робота. Тому зробивши ще декілька глибоких подихів, постукала в двері кабінету.

—Так! —відразу ж гукнув Рінат, відриваючись від свого величезного комп’ютера та дивлячись на мене прискіпливим поглядом.

—Ваша кава, Рінат Володимирович. Зі звітом, сорі, трохи кава розлилась. Будуть ще побажання?

Він дивився на мене, мов бик на червону ганчірку. І що я знову зробила не так?

—Ти чого така весела? —на ці слова я лише ще ширше заусміхалась, нахиляючись до нього ближче.

—Бо роботу знайшла. Яким це треба бути ідіотом, аби мене під опіку взяти. Ну все, я побігла. Мені ще треба з вашим графіком розібратись.

Продовжуючи грати з себе розумну дурепу, вже біля дверей відправила Рінату повітряний поцілунок, але й це не спрацювало. Сидить, насуплений, брови нахмурив, пальці переплів, жовнами он грає. Нехай звикає, що тепер у його офісі місце не тільки песимістам.