2.2

—Ні, крале... —немов прочитавши мої думки, мовив цей нахаба. І навіть перед моїми батьками не соромно так витріщатись? —я нікуди не піду. Ти прийнята на роботу. І завтра о восьмій не ефіри проводь, а щоб в офісі була.

Я розгублено відкрила рота, шукаючи підтримки у мами. Ну добре, ця зачарована його красою, але... тато! Хоч ти йому щось скажи!

Мої батьки мовчали, киваючи, а я метала поглядом блискавки у мого боса. Дурень він, а не керівник!

Як тільки вхідні двері зачинились, я, мов вжалена, підстрибнула зі свого стільця.

—Ні, ну ви це чули??? Ось це нахаба! Тато, ти чому мовчав? А ти, мамо?

—Годі вже! —стукаючи рукою по столу, гаркнув батько. З яких пір він розмовляє зі мною у такому тоні? Так, у нас були непорозуміння, в основному через відсутність моєї роботи і хоч якоїсь освіти. Але щоб так гарчати... це все він! Отой самодур рогатий винен! Він прийшов, і таке відчуття, що тепер я не їх дочка. —Завтра підеш на роботу і протримаєшся там хоча б місяць. Місяць, Торіанно! Якщо тебе не виженуть звідти, у вересні підеш вчитись. Але знай, якщо Рінат тебе звільнить, я перепишу заповіт і залишу ту чортову контору на благодійність!

Від почутого навіть у мами волосся дибки стало. Він це зараз серйозно? Я, квіточка усього його життя, єдина і неповторна, увесь цей час лише те й робила, що для них старалась, а вони ось так віддячують?

—Здався мені твій сервіс. —фиркнула, стоячи спустошуючи келих з вином. —Машини ремонтувати я не буду, а гроші давно навчилась заробляти.

—Через свої інтернети? Це не робота, Анно, зрозумій! —все не вгамовувався мій старий, вже шкодуючи, що про заповіт заговорив.

З майна батька особливо нічого такого не було. Так, він власник СТО, має декілька машин, будинок, та й на цьому все. Мама в крамниці працює, білизну шиє. Поки що працює не на себе, а на злу жінку по сусідству, але в майбутньому я і це виправлю.

—Чому ж моя НЕ робота дає мені скажені гроші? Мене люблять, тату, зрозумій! Цінують і все готові віддати за зустріч, а ви... та йдіть ви всі!

Відчувши, як на очі почали накочуватись сльози, я прожогом кинулась до дверей, не забуваючи перед цим підхопити ключі від автівки.

Тема про мій заробіток — досить болюча, аби я змогла встояти хоч раз та закінчити усе до кінця. Батьки вже давно торочать, що час навчатись, а не в інтернеті сидіти. Після одинадцятого класу я, за бажанням долі, зламала ногу і перенесла вступ на наступний рік. Оххх і крику тоді було. А коли була зі зламаною ногою, вирішила познімати ТікТоки. Тоді це ще називалось по іншому, та й програма була не така популярна.

На наступне літо, коли мені, з горем навпіл, виповнилось 18, я вже мала двадцять тисяч відданих підписників. Потім мене потягнуло на інстаграм і я знову відмовилась вступати, бажаючи усе своє життя приділити роликам.

Звичайно, мама силою мене привезла вступати на ІТ але й тут я показала впертість, завалюючи іспити.

І з того дня почалося... “Ти чим думаєш? Інтернет — не хліб! Годі дурницями займатись, іди працюй!”

Як же я зла на батьків! Як же я зла!!! Мені двадцять п’ять, що вони собі дозволяють? Думають, що й досі можуть крутити й вертіти мною, як шаман сонцем? Не вийде, любі, не вийде.

Я не збираюсь відступати, і вже точно плідно працювати на Сабутова.

Я б могла давно розвернутись, помахати їм ручкою на прощання і навіть адресу нового дому не повідомити, але не могла покинути їх. Напевно, причин на те багато... звикла, комфортно, боязко далеко відлітати від батьків (так так, у свої двадцять п’ять), але найголовніша з них — я їхня єдина дочка. Усе дитинство вони опікали мене, мов кришталеву річ. Я й синців на руках своїх не пам’ятаю, не те щоб десь літала.

Але зараз я просто з шаленою швидкістю їду до подруги, завбачливо написавши про це після виходу з дому. Айна завжди вміла підтримувати, так нехай і зараз допоможе мені!

До її невеличкого будиночку я дібралась швидко, і на відміну від мене, подруга жила тільки з собакою, Річардом. Ніяких тобі батьків і нотацій про роботу. Але мої хоч про стосунки не заїкаються, а ось Айна щодня від тата вислуховує про те, що в дівах старих бродитиме.

Дім зустрів мене цілковитою тишею, що здивувало. Подруга ніколи не була тихою. Так, вона добра й мила, але не тиха!

—Гей, мала. Ти дома? —відповіддю став тупіт з другого поверху, а потім щаслива довбешка Айни виглянула з-за сходів.

—Дома. А тебе яким вітром сюди занесло?

—Я ж тобі смс написала, що приїду.

—Кажи вже, що сталось.

Ми разом пішли на кухню, де я емоційно та з особливими фарбами почала розповідати про свого боса, про поведінку батьків та про його останні слова. Айна слухала уважно, інколи перепитуючи по декілька раз про те, як він виглядав.

—Не хочу я йти до нього на роботу, розумієш? Грошей мені вистачає, на життя не скаржусь, але батьки... цей натиск мене вбиває! А ще, тато будинок та СТО на благодійність спише, якщо я у цього дурня місяць не попрацюю.

Айна голосно свиснула, чудово знаючи, як багато для мене значить будинок. Я там живу з самого дитинства, стільки спогадів... і усе втратити через цього рогатого самодура? Ні! Нізащо!