2. Ласкаво просимо, кате...

—Реклама ліків від кашлю завжди показує розумово відсталу людину, яка до тридцяти років не знала про ліки від кашлю, а оточуючі їй розповідають про них з пісні! —буркнула я, жбурляючи пульт від телевізора на дивани.

—Анно! Заспокойся! —бігаючи, мов ошпарена, гукнула мама. —Встань! Зараз гість прийде, твій бос, до речі. І як мужик він нормальний.

—Мамо! —вмить підскакуючи з дивану, я здивовано вирячилась на неї.

—А що мамо? Тобі вже час працювати. Кажи батькові “Спасибі” що хоч не прибиральницею працюватимеш, а секретаркою.

Коли я було відкрила рота, аби щось відповісти, у наші двері постукали. Ну все, ласкаво просимо, кате.

Моя мама натягла на себе широку посмішку, а потім востаннє подивилась у дзеркало. Таак, сьогодні вона просто богиня. Червона сукня, червона помада, перли у вухах, на зап’ясті, на шиї. Тато в костюмчик вскочив, бабусю мою нариндили, наче президента зустрічають. А прийде якийсь тридцятирічний шмаркач, якому я кланятись повинна. Тьху!

Я була одягнена більш скромно. Чорні короткі шорти та блузка з рукавами-ліхтариками малинового кольору. Над зачіскою не заморочувалась, зібрала волосся у хвіст і на цьому кажіть дякую.

—Містер Сабутов, прошу. —за кутком зали я почула, як мило з цим дурнем розмовляє мій батько, і мене аж сіпати почало. З яких це пір він так розмовляє з тими, хто в сини годиться?

—Дякую. —грубий, трохи лячний голос рознісся по нашій вітальні, а я ледь не заскиглила. Монстрам на поталу віддають!

—Дозвольте представити, моя дружина, Матрона Боустон.

—Можна просто Маша. —так само солодко привіталась мама.

Ні, ну ви це чули... “Просто... Маашшаа” агрх бісять!

—Моя мати, Устина Боустон.

—Для вас місіс Боустон. —старечим голосом привіталась моя бабусечка, і по тому, якою напруженою стала тиша, підозрюю, вона навіть руку цьому типу не потиснула. Ну, бабуся, ну молодець!

—Торіанна! Чуєш? Анно, йди сюди. —почала кликати мене мати, напевно, рятуючи ситуацію.

Ну все, кінець мені.

Навіть не дивлячись, наскільки правдоподібно виглядає моя посмішка, я вийшла з-за кута і... очманіти.

У моїй вітальні стоїть кремезний чоловік, з легкою щетиною, чорним, густим волоссям та яскравими блакитними очима. Біла сорочка здавалось от-от розірветься на його руках, а моя слинка загрожувала намочити як мінімум всю вітальню.

—Ну, чого ти там стоїш? Йди до нас. —напружено мовила мама, тягнучи до мене руку.

Містер... як там його, посміхнувся. Хижо, спокусливо, мати вашу. Це ж герой з моєї уяви!!!

Мене не так моська його симпатична зацікавила, як атлетичне тіло. Скільки ж пахати у спортзалі треба, аби мати такі шикарні м’язи?

Я підійшла ближче і тут же опинилась у полоні мамкиних чіпких рук.

—Вітаю, Торіанно. —хриплим голосом привітався чоловік навпроти, простягаючи мені руку, на зап’ясті якої красувався дорогий годинник. Ви тільки подивіться, як він зі шкури пнеться, лише б мені сподобатись. Так, самооцінка, стоп. А може він так завжди ходить? Ось такий весь шикарний, щоб його.

З роздумів мене витягнув легкий стусан від матері, тому я швидко простягнула руку у відповідь.

—Багато чув про вас. Моя сестра стежить за вашою сторінкою. —це він так сестрою прикривається? Нехай відразу зізнається, що я не його поля ягідка і він тільки те й робив, що мріяв про мене днями і ночами.

Я вишкірила зуби, міцніше потискаючи йому руку. Ми знайомі всього декілька секунд, а я вже палаю ненавистю до цього рогатого самодура.

Брови цього містера Забула Як Вас Там поповзли догори, а потім він зоовсім непомітно стиснув мої маленькі пальчики ще сильніше. От же козлина!

Помітивши, як повільно я почала згинатись навпіл, тут же відпустив.

—Прошу до столу. Чого ж у дверях стояти? —втрутився батько, беручи маму під лікоть.

Вони що, вирішили по швидкому ретируватися та залишити мене ось із цим охламоном? Не вийде!

Мої п’яточки готові виблискувати прямо перед його носом, а єство підказує, що він не дурень. Ну, якщо не дурень, значить відмовиться від такого щастя, як я.

—Не раджу тобі силу на мені демонструвати. —ледь помітно вчепившись своїми пазурами за моє передпліччя, прошепотів цей гад спокусник.

Силу на ньому не демонструвати? А що, не подобається? Звик, що отримує всіх і кожну без заперечень? Не тут то було, самодур рогатий!

За стіл ми сідали мовчки, я увесь час нервово жувала й лише тим і займалась, що пропалювала дірку у його міцному черепі. Та й він не відставав, безсоромно дивлячись на мене так, ніби я тут гола витанцьовую.

Коли наші стрілялки поглядами мені набридли, я почала активно робити вигляд, що мене тут немає і до всього цього цирку я теж відношення не маю. Ось так. Нехай не думає, що ощасливив мене своєю присутністю.

—Рінат... —відкладаючи виделку й ніж, першим почав батько. Ну звісно, ось він, винуватиць торжества! —ти знаєш, як довго я намагаюсь достукатись до розуму своєї дочки. Ти — наша остання надія. Якщо і у тебе вона не спрацюється...