Не твого кола

Розділ 2

Я підійшла до столу й зайняла вільне місце. Стіл був красиво сервірований: білосніжна скатертина, вишуканий посуд, келихи та декілька страв, які приготувала наша домогосподарка. Батько сидів навпроти Романа Вереса. Вони вже встигли заглибитися в ділову розмову, тому я вирішила поки не втручатися.

— Нам потрібно обговорити будівництво нового готелю, — заговорив Роман, відкладаючи виделку. — Я переглянув ділянку, яку ти нещодавно придбав. Місце досить перспективне.

— Я теж так вважаю. Саме тому й хочу розпочати там будівництво якомога швидше, — відповів батько.

— Моя компанія вже може взятися за проєкт. Архітектурну концепцію ми майже завершили, залишилося узгодити деякі деталі.

— Чудово. Я хочу, щоб цього разу ми приділили особливу увагу інтер'єру та сервісній зоні. Готель має відповідати рівню всієї моєї мережі.

— Не хвилюйся. Ми знаємо твої вимоги й уже не вперше працюємо разом.

Батько задоволено кивнув.

— Тоді післязавтра зустрінемося в офісі й обговоримо все.

— Домовилися, — усміхнувся Роман.

Я майже не слухала їхньої розмови. Подібні теми супроводжували мене з дитинства: нові готелі, угоди, інвестиції, ділові зустрічі. Здавалося, батько міг говорити про свою роботу годинами. Олена спокійно вечеряла, час від часу підтримуючи розмову. Аліна щось переглядала в телефоні. Данило теж не надто цікавився тим, що відбувалося за столом, і продовжував дивитися в екран.

Я вже подумки збиралася повернутися до своєї кімнати, коли батько раптом звернувся до мене:

— До речі, ми з Романом обговорювали ще одну цікаву ідею.

Я підняла очі від тарілки.

— І яку ж?

— Ми подумали, що було б непогано породичатися. Ти й Данило могли б стати чудовою парою.

Я на мить завмерла, не одразу зрозумівши, чи правильно почула.

— Перепрошую?

— Не бачу нічого поганого в такому союзі, — спокійно продовжив батько. — Ми з Романом давно співпрацюємо. Наші родини добре знайомі, а ви з Данилом могли б чудово доповнювати одне одного.

Я перевела погляд на хлопця. Він навіть не відірвався від телефона.

— Даниле, а ти що думаєш? — запитав Роман.

— Так, батьку. Так, звичайно, — машинально відповів той, продовжуючи дивитися в екран.

Роман невдоволено насупився.

— Даниле, я до тебе звертаюся. Можеш хоча б на хвилину відкласти телефон?

Хлопець нарешті підняв голову й поклав смартфон на стіл.

— Вибачте. Я слухаю.

— Ми говоримо про твоє майбутнє, — суворо промовив батько.

— Тоді, можливо, варто спочатку запитати, чого хочуть вони? — несподівано втрутилася Олена. — Я вважаю, що діти повинні самостійно обирати, з ким будувати стосунки.

— Олено, не починай, — відмахнувся Роман. — У дорослому житті не все вирішують почуття. Іноді потрібно думати про перспективи. Такий союз був би вигідним для обох родин.

Батько схвально кивнув.

Я повільно поклала виделку на тарілку. Здавалося, мене взагалі забули запитати, чи потрібне мені все це.

— А якщо я не хочу? — нарешті промовила я.

Батько повернувся до мене.

— Вікторіє, не поспішай із висновками. Ми лише обговорюємо можливість.

— Тоді дозвольте й мені дещо сказати. У мене вже є хлопець, —брешу дуже правдоподібно.

За столом запала тиша.

— Що? — батько здивовано подивився на мене. — І чому я про нього нічого не знаю?

Я ледь помітно всміхнулася.

—Не тільки ти вмієш зберігати таємниці.

— Хто він? — одразу запитав батько. — Чим займаються його батьки?

Я зітхнула.

— Звичайні люди, тату.

Його обличчя помітно змінилося.

— Вікторіє, ти взагалі розумієш, хто ти? Ти донька Івана Громова!

— Тату, серцю не накажеш.

Я відкинулася на спинку стільця, намагаючись зберегти спокій. Здається, моя відповідь зовсім не сподобалася батькові, але принаймні розмову про весілля вдалося припинити. Невдовзі вечеря закінчилася. Гості почали збиратися додому. Я чемно попрощалася з Оленою та Аліною, а Данилові лише коротко кивнула. Він, здається, був не менш радий закінченню цього вечора, ніж я.

Щойно за гостями зачинилися двері, батько повернувся до мене.

— Ти можеш пояснити, що це зараз було?

Я повільно обернулася.

— А що саме тебе цікавить?

— Не вдавай, що не розумієш! Ти виставила мене в дурному становищі перед партнером!

— Я лише сказала правду. Я не збираюся виходити заміж за Данила.

— Ти навіть не спробувала з ним нормально поспілкуватися!

— А навіщо? Він мені не подобається. І взагалі, ти не можеш вирішувати, з ким мені жити.

Батько важко зітхнув і провів рукою по волоссю.

— Вікторіє, поки ти живеш у моєму домі й користуєшся моїми грошима, ти робитимеш те, що я скажу. А якщо хочеш жити вільно — заробляй власні гроші й забезпечуй себе сама. Не сиди в мене на шиї.

Я відчула, як усередині закипає обурення.

— Я ще навчаюся, тату. Мені залишилося не так багато.

— І що далі? — перебив він. — Ти справді думаєш, що зможеш побудувати нормальне життя зі своєю психологією? Я стільки разів говорив тобі, що потрібно було обирати бізнес або хоча б юриспруденцію. Хто продовжить мою справу, коли мене не стане?

Я склала руки на грудях.

— Ти так говориш, ніби я вже повинна була підписати документи й стати твоєю наступницею. Але я цього не хочу.

— Ти просто не розумієш, скільки сил я вклав у цю компанію!

— Тоді продай її, якщо тобі так важко змиритися з тим, що я не хочу нею займатися.

Батько завмер і подивився на мене так, ніби я щойно сказала щось зовсім неймовірне.

— Продати компанію? Ти серйозно?!

— А чому ні? Це ж твоє життя, твоя робота. От і розпоряджайся ними сам.

— Я створював цю компанію роками! Вкладав у неї гроші, час, сили! Ти навіть не уявляєш, чого мені це коштувало!

Я нічого не відповіла. Просто розвернулася й попрямувала до сходів.

Здавалося, для нього сама думка про продаж компанії була страшнішою за те, що його власна донька не хоче жити як рабиня в золотій клітці.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше