Я підійшла до столу й зайняла вільне місце. Стіл був красиво сервірований: білосніжна скатертина, вишуканий посуд, келихи та декілька страв, які приготувала наша домогосподарка. Батько сидів навпроти Романа Вереса. Вони вже встигли заглибитися в ділову розмову, тому я вирішила поки не втручатися.
— Нам потрібно обговорити будівництво нового готелю, — заговорив Роман, відкладаючи виделку. — Я переглянув ділянку, яку ти нещодавно придбав. Місце досить перспективне.
— Я теж так вважаю. Саме тому й хочу розпочати там будівництво якомога швидше, — відповів батько.
— Моя компанія вже може взятися за проєкт. Архітектурну концепцію ми майже завершили, залишилося узгодити деякі деталі.
— Чудово. Я хочу, щоб цього разу ми приділили особливу увагу інтер'єру та сервісній зоні. Готель має відповідати рівню всієї моєї мережі.
— Не хвилюйся. Ми знаємо твої вимоги й уже не вперше працюємо разом.
Батько задоволено кивнув.
— Тоді післязавтра зустрінемося в офісі й обговоримо все.
— Домовилися, — усміхнувся Роман.
Я майже не слухала їхньої розмови. Подібні теми супроводжували мене з дитинства: нові готелі, угоди, інвестиції, ділові зустрічі. Здавалося, батько міг говорити про свою роботу годинами. Олена спокійно вечеряла, час від часу підтримуючи розмову. Аліна щось переглядала в телефоні. Данило теж не надто цікавився тим, що відбувалося за столом, і продовжував дивитися в екран.
Я вже подумки збиралася повернутися до своєї кімнати, коли батько раптом звернувся до мене:
— До речі, ми з Романом обговорювали ще одну цікаву ідею.
Я підняла очі від тарілки.
— І яку ж?
— Ми подумали, що було б непогано породичатися. Ти й Данило могли б стати чудовою парою.
Я на мить завмерла, не одразу зрозумівши, чи правильно почула.
— Перепрошую?
— Не бачу нічого поганого в такому союзі, — спокійно продовжив батько. — Ми з Романом давно співпрацюємо. Наші родини добре знайомі, а ви з Данилом могли б чудово доповнювати одне одного.
Я перевела погляд на хлопця. Він навіть не відірвався від телефона.
— Даниле, а ти що думаєш? — запитав Роман.
— Так, батьку. Так, звичайно, — машинально відповів той, продовжуючи дивитися в екран.
Роман невдоволено насупився.
— Даниле, я до тебе звертаюся. Можеш хоча б на хвилину відкласти телефон?
Хлопець нарешті підняв голову й поклав смартфон на стіл.
— Вибачте. Я слухаю.
— Ми говоримо про твоє майбутнє, — суворо промовив батько.
— Тоді, можливо, варто спочатку запитати, чого хочуть вони? — несподівано втрутилася Олена. — Я вважаю, що діти повинні самостійно обирати, з ким будувати стосунки.
— Олено, не починай, — відмахнувся Роман. — У дорослому житті не все вирішують почуття. Іноді потрібно думати про перспективи. Такий союз був би вигідним для обох родин.
Батько схвально кивнув.
Я повільно поклала виделку на тарілку. Здавалося, мене взагалі забули запитати, чи потрібне мені все це.
— А якщо я не хочу? — нарешті промовила я.
Батько повернувся до мене.
— Вікторіє, не поспішай із висновками. Ми лише обговорюємо можливість.
— Тоді дозвольте й мені дещо сказати. У мене вже є хлопець, —брешу дуже правдоподібно.
За столом запала тиша.
— Що? — батько здивовано подивився на мене. — І чому я про нього нічого не знаю?
Я ледь помітно всміхнулася.
—Не тільки ти вмієш зберігати таємниці.
— Хто він? — одразу запитав батько. — Чим займаються його батьки?
Я зітхнула.
— Звичайні люди, тату.
Його обличчя помітно змінилося.
— Вікторіє, ти взагалі розумієш, хто ти? Ти донька Івана Громова!
— Тату, серцю не накажеш.
Я відкинулася на спинку стільця, намагаючись зберегти спокій. Здається, моя відповідь зовсім не сподобалася батькові, але принаймні розмову про весілля вдалося припинити. Невдовзі вечеря закінчилася. Гості почали збиратися додому. Я чемно попрощалася з Оленою та Аліною, а Данилові лише коротко кивнула. Він, здається, був не менш радий закінченню цього вечора, ніж я.
Щойно за гостями зачинилися двері, батько повернувся до мене.
— Ти можеш пояснити, що це зараз було?
Я повільно обернулася.
— А що саме тебе цікавить?
— Не вдавай, що не розумієш! Ти виставила мене в дурному становищі перед партнером!
— Я лише сказала правду. Я не збираюся виходити заміж за Данила.
— Ти навіть не спробувала з ним нормально поспілкуватися!
— А навіщо? Він мені не подобається. І взагалі, ти не можеш вирішувати, з ким мені жити.
Батько важко зітхнув і провів рукою по волоссю.
— Вікторіє, поки ти живеш у моєму домі й користуєшся моїми грошима, ти робитимеш те, що я скажу. А якщо хочеш жити вільно — заробляй власні гроші й забезпечуй себе сама. Не сиди в мене на шиї.
Я відчула, як усередині закипає обурення.
— Я ще навчаюся, тату. Мені залишилося не так багато.
— І що далі? — перебив він. — Ти справді думаєш, що зможеш побудувати нормальне життя зі своєю психологією? Я стільки разів говорив тобі, що потрібно було обирати бізнес або хоча б юриспруденцію. Хто продовжить мою справу, коли мене не стане?
Я склала руки на грудях.
— Ти так говориш, ніби я вже повинна була підписати документи й стати твоєю наступницею. Але я цього не хочу.
— Ти просто не розумієш, скільки сил я вклав у цю компанію!
— Тоді продай її, якщо тобі так важко змиритися з тим, що я не хочу нею займатися.
Батько завмер і подивився на мене так, ніби я щойно сказала щось зовсім неймовірне.
— Продати компанію? Ти серйозно?!
— А чому ні? Це ж твоє життя, твоя робота. От і розпоряджайся ними сам.
— Я створював цю компанію роками! Вкладав у неї гроші, час, сили! Ти навіть не уявляєш, чого мені це коштувало!
Я нічого не відповіла. Просто розвернулася й попрямувала до сходів.
Здавалося, для нього сама думка про продаж компанії була страшнішою за те, що його власна донька не хоче жити як рабиня в золотій клітці.
#2881 в Любовні романи
#375 в Сучасна проза
заборонене кохання, сильна головна героїня, від ненавісті до кохання
Відредаговано: 17.11.2026