Не твого кола

Розділ 1

Ранок почався зовсім не так, як мені хотілося. Сонячні промені пробивалися крізь щільні штори, настирливо нагадуючи, що настав новий день. Я невдоволено перевернулася на інший бік і натягнула ковдру до голови. Голова трохи боліла після вчорашнього вечора, а в пам'яті досі крутилися окремі моменти: гучна музика, сміх дівчат і той нахабний охоронець.

Особливо останній.

Я досі не могла зрозуміти, що змусило його вирішити, ніби він має право читати мені нотації.

Зітхнувши, я нарешті розплющила очі й потягнулася до телефона на тумбочці.

11:37.

Чудово. Принаймні сьогодні мені нікуди не потрібно поспішати. 

Я відкрила повідомлення. Кілька сповіщень від Вероніки, одне від Насті та ще декілька від людей, чиї імена навіть не хотілося запам'ятовувати.

Від батька — жодного.

І чомусь це дратувало більше, ніж учорашня сварка.

Можливо, я чекала, що він хоча б поцікавиться, як я почуваюся. Або просто напише щось, що не стосуватиметься моєї поведінки.

Але ні. У нашій родині мовчання іноді було красномовнішим за будь-які слова.

Я відклала телефон і підвелася з ліжка.           Після душу переодягнулася в короткі домашні шорти та вільну футболку, зібрала волосся в недбалий пучок і спустилася на перший поверх.

У будинку панувала тиша. Я спустилася на кухню, дістала свою улюблену чашку й приготувала каву. Сіла за стіл, зробила кілька ковтків, насолоджуючись ранковим спокоєм.

— Доброго ранку.

Я здивовано підскочила на місці й обернулася. Позаду мене стояв батько. Я навіть не почула, як він зайшов.

— Тату! Ти мене налякав, — невдоволено промовила я, приклавши руку до грудей.

— Як почуваєшся?

Я здивовано підняла брови.

— Ти серйозно питаєш?

— А що не так?

— Учора ти оголосив мені домашній арешт, а сьогодні раптом цікавишся моїм самопочуттям.

— Вікторіє, ми вже говорили про це.

— Ні, тату. Говорив ти. Я просто слухала чергову лекцію про те, якою повинна бути твоя ідеальна донька.

Він важко видихнув.

— Я не вимагаю від тебе нічого неможливого. Просто хочу, щоб ти була обережнішою.

— Я була обережною.

— Настільки, що посеред ночі мені довелося дізнаватися від інших, де ти перебуваєш?

Я замовкла.

Ось воно.

Не те, що зі мною могло щось трапитися. Не те, що я могла злякатися чи потребувати допомоги. Його хвилювало, що він не знав, де я.

— Ти міг просто зателефонувати мені, — тихіше промовила я.

— Я телефонував.

Я опустила погляд на телефон. Можливо, він і справді телефонував. Учора я могла просто не почути дзвінків.

— Я не хочу сваритися з тобою, доню, — нарешті сказав батько. — Ти вже доросла. Але це не означає, що я перестав за тебе хвилюватися.

— Тоді спробуй хоча б іноді мені довіряти.

Він нічого не відповів. Я допила каву і віднесла порожню чашку в посудомийку.

— До речі, сьогодні до нас прийдуть гості. Будь готова до сьомої.

Я обернулася.

— Які ще гості?

— Мої ділові партнери з родинами. Ти ж знаєш, що такі вечері для нас важливі.

— Тату, ти жартуєш? У мене були плани.

— Вікторіє, не починай.

Я закотила очі.

Піднявшись до своєї кімнати, я зачинила двері й сперлася на них спиною. Я підійшла до великого вікна й відсунула штори. За склом простягався доглянутий сад, а за високим парканом починалося звичайне міське життя.

Я дивилася на нього й раптом подумала, що майже нічого не знаю про те, як живуть люди, які не мають усього цього.

І,  мабуть, саме це мене дратувало найбільше.

Я хотіла бути вільною.

Але поки що навіть не знала, що означає справжня свобода.

Минуло кілька годин.

Я вирішила трохи відволіктися й увімкнула фільм «Веріті», який давно хотіла подивитися. Вмостившись зручніше на ліжку, я взяла до рук чашку кави й повністю занурилася в перегляд. Фільм виявився настільки захопливим, що я навіть не помітила, як минув час. Коли я нарешті поглянула на годинник, стрілки показували майже п'яту вечора.

Я саме закінчила фільм.

— Вікторіє, ти ще не готова? — почувся голос батька.

Я здивовано повернула голову.

— До чого?

Батько подивився на мене так, ніби я щойно поставила найбезглуздіше запитання у світі.

— До нас прийшли гості. Я ж казав, що сьогодні ввечері буде зустріч.

Я на мить завмерла, а потім поглянула на годинник.

— Тату, ти жартуєш? Чому раніше не сказав?

— Я думав, ти пам'ятаєш. У тебе є п'ятнадцять хвилин.

З цими словами він зачинив двері, залишивши мене наодинці зі своїм обуренням.

— Чудово… — пробурмотіла я.

Довелося швидко відкласти все й узятися до зборів. Я обрала звичайний брючний костюм, який виглядав стримано, але водночас елегантно. Зробила легкий макіяж, уклала волосся й востаннє оглянула себе в дзеркалі. За кілька хвилин я вже спускалася сходами до вітальні.

Щойно зайшла до кімнати, мій погляд зупинився на незнайомій родині, яка сиділа поруч із батьком.

— А ось і моя донька, — промовив він, помітивши мене. — Вікторіє, познайомся. Це Роман Верес, мій діловий партнер.

Чоловік підвівся з дивана й привітно усміхнувся. Роман Верес справляв враження людини, яка звикла до ділових зустрічей і серйозних розмов. На вигляд йому було близько п'ятдесяти. Охайно вдягнений, із впевненим поглядом і спокійними манерами. Він був власником великої будівельної компанії, яка займалася реалізацією різноманітних проєктів.

— Дуже приємно познайомитися, Вікторіє, — сказав він, простягаючи мені руку.

— Навзаєм, — відповіла я з ввічливою усмішкою.

Поруч із ним сиділа його дружина — Олена Верес. Їй було сорок п'ять, хоча на вигляд я б дала їй трохи менше. Вона була надзвичайно вродливою жінкою: доглянуте волосся спадало на плечі м'якими хвилями, а риси обличчя вирізнялися особливою витонченістю. На ній була елегантна сукня, а стримані прикраси лише доповнювали образ. Вона мала приємну усмішку й справляла враження людини, яка вміє триматися впевнено за будь-яких обставин.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше