Ранок почався зовсім не так, як мені хотілося. Сонячні промені пробивалися крізь щільні штори, настирливо нагадуючи, що настав новий день. Я невдоволено перевернулася на інший бік і натягнула ковдру до голови. Голова трохи боліла після вчорашнього вечора, а в пам'яті досі крутилися окремі моменти: гучна музика, сміх дівчат і той нахабний охоронець.
Особливо останній.
Я досі не могла зрозуміти, що змусило його вирішити, ніби він має право читати мені нотації.
Зітхнувши, я нарешті розплющила очі й потягнулася до телефона на тумбочці.
11:37.
Чудово. Принаймні сьогодні мені нікуди не потрібно поспішати.
Я відкрила повідомлення. Кілька сповіщень від Вероніки, одне від Насті та ще декілька від людей, чиї імена навіть не хотілося запам'ятовувати.
Від батька — жодного.
І чомусь це дратувало більше, ніж учорашня сварка.
Можливо, я чекала, що він хоча б поцікавиться, як я почуваюся. Або просто напише щось, що не стосуватиметься моєї поведінки.
Але ні. У нашій родині мовчання іноді було красномовнішим за будь-які слова.
Я відклала телефон і підвелася з ліжка. Після душу переодягнулася в короткі домашні шорти та вільну футболку, зібрала волосся в недбалий пучок і спустилася на перший поверх.
У будинку панувала тиша. Я спустилася на кухню, дістала свою улюблену чашку й приготувала каву. Сіла за стіл, зробила кілька ковтків, насолоджуючись ранковим спокоєм.
— Доброго ранку.
Я здивовано підскочила на місці й обернулася. Позаду мене стояв батько. Я навіть не почула, як він зайшов.
— Тату! Ти мене налякав, — невдоволено промовила я, приклавши руку до грудей.
— Як почуваєшся?
Я здивовано підняла брови.
— Ти серйозно питаєш?
— А що не так?
— Учора ти оголосив мені домашній арешт, а сьогодні раптом цікавишся моїм самопочуттям.
— Вікторіє, ми вже говорили про це.
— Ні, тату. Говорив ти. Я просто слухала чергову лекцію про те, якою повинна бути твоя ідеальна донька.
Він важко видихнув.
— Я не вимагаю від тебе нічого неможливого. Просто хочу, щоб ти була обережнішою.
— Я була обережною.
— Настільки, що посеред ночі мені довелося дізнаватися від інших, де ти перебуваєш?
Я замовкла.
Ось воно.
Не те, що зі мною могло щось трапитися. Не те, що я могла злякатися чи потребувати допомоги. Його хвилювало, що він не знав, де я.
— Ти міг просто зателефонувати мені, — тихіше промовила я.
— Я телефонував.
Я опустила погляд на телефон. Можливо, він і справді телефонував. Учора я могла просто не почути дзвінків.
— Я не хочу сваритися з тобою, доню, — нарешті сказав батько. — Ти вже доросла. Але це не означає, що я перестав за тебе хвилюватися.
— Тоді спробуй хоча б іноді мені довіряти.
Він нічого не відповів. Я допила каву і віднесла порожню чашку в посудомийку.
— До речі, сьогодні до нас прийдуть гості. Будь готова до сьомої.
Я обернулася.
— Які ще гості?
— Мої ділові партнери з родинами. Ти ж знаєш, що такі вечері для нас важливі.
— Тату, ти жартуєш? У мене були плани.
— Вікторіє, не починай.
Я закотила очі.
Піднявшись до своєї кімнати, я зачинила двері й сперлася на них спиною. Я підійшла до великого вікна й відсунула штори. За склом простягався доглянутий сад, а за високим парканом починалося звичайне міське життя.
Я дивилася на нього й раптом подумала, що майже нічого не знаю про те, як живуть люди, які не мають усього цього.
І, мабуть, саме це мене дратувало найбільше.
Я хотіла бути вільною.
Але поки що навіть не знала, що означає справжня свобода.
Минуло кілька годин.
Я вирішила трохи відволіктися й увімкнула фільм «Веріті», який давно хотіла подивитися. Вмостившись зручніше на ліжку, я взяла до рук чашку кави й повністю занурилася в перегляд. Фільм виявився настільки захопливим, що я навіть не помітила, як минув час. Коли я нарешті поглянула на годинник, стрілки показували майже п'яту вечора.
Я саме закінчила фільм.
— Вікторіє, ти ще не готова? — почувся голос батька.
Я здивовано повернула голову.
— До чого?
Батько подивився на мене так, ніби я щойно поставила найбезглуздіше запитання у світі.
— До нас прийшли гості. Я ж казав, що сьогодні ввечері буде зустріч.
Я на мить завмерла, а потім поглянула на годинник.
— Тату, ти жартуєш? Чому раніше не сказав?
— Я думав, ти пам'ятаєш. У тебе є п'ятнадцять хвилин.
З цими словами він зачинив двері, залишивши мене наодинці зі своїм обуренням.
— Чудово… — пробурмотіла я.
Довелося швидко відкласти все й узятися до зборів. Я обрала звичайний брючний костюм, який виглядав стримано, але водночас елегантно. Зробила легкий макіяж, уклала волосся й востаннє оглянула себе в дзеркалі. За кілька хвилин я вже спускалася сходами до вітальні.
Щойно зайшла до кімнати, мій погляд зупинився на незнайомій родині, яка сиділа поруч із батьком.
— А ось і моя донька, — промовив він, помітивши мене. — Вікторіє, познайомся. Це Роман Верес, мій діловий партнер.
Чоловік підвівся з дивана й привітно усміхнувся. Роман Верес справляв враження людини, яка звикла до ділових зустрічей і серйозних розмов. На вигляд йому було близько п'ятдесяти. Охайно вдягнений, із впевненим поглядом і спокійними манерами. Він був власником великої будівельної компанії, яка займалася реалізацією різноманітних проєктів.
— Дуже приємно познайомитися, Вікторіє, — сказав він, простягаючи мені руку.
— Навзаєм, — відповіла я з ввічливою усмішкою.
Поруч із ним сиділа його дружина — Олена Верес. Їй було сорок п'ять, хоча на вигляд я б дала їй трохи менше. Вона була надзвичайно вродливою жінкою: доглянуте волосся спадало на плечі м'якими хвилями, а риси обличчя вирізнялися особливою витонченістю. На ній була елегантна сукня, а стримані прикраси лише доповнювали образ. Вона мала приємну усмішку й справляла враження людини, яка вміє триматися впевнено за будь-яких обставин.
#2854 в Любовні романи
#373 в Сучасна проза
заборонене кохання, сильна головна героїня, від ненавісті до кохання
Відредаговано: 18.11.2026