Пролог

Гучна музика розривала нічну тишу, а різнокольорові вогні освітлювали переповнений танцпол. Я разом із подругами перебувала в одному з найкращих нічних клубів столиці. Так, можливо, хтось скаже, що я розбещена багата дівчинка, яка звикла отримувати все на блюдечку. Чомусь люди вважають, що якщо ти народився в заможній сім'ї, то автоматично нічого не знаєш про справжнє життя.

Стереотипи.

Я танцювала в самому центрі танцполу, поки Настя та Вероніка поруч робили чергові селфі для Instagram. Вони могли фотографувати буквально кожну хвилину свого життя. Я ж такого не любила. Хоч і не була відлюдником, але виставляти особисте життя на загальний огляд ніколи не прагнула.

Я продовжувала танцювати, аж поки не змінилася пісня. Почулися перші ноти чергової повільної мелодії, яку я просто ненавиділа.

— Ну ні, тільки не це, — пробурмотіла я собі під ніс.

Зітхнувши, попрямувала до барної стійки.

На мені була коротка червона сукня та чорні підбори. Якби мене зараз побачив батько, він би точно не залишив це без уваги. У нашій сім'ї все крутилося навколо репутації, статусу та того, що скажуть інші.

Але, якщо чесно, мені було байдуже.

Я любила порушувати правила. Особливо ті, які встановлювали для мене батьки. І ніхто не мав права вказувати мені, як жити.

Сьогодні я спеціально пішла до клубу на зло батькові. Звісно, він рано чи пізно про це дізнається. І коли я повернуся додому, на мене чекатиме чергова лекція про виховання, відповідальність і сімейну репутацію. Але принаймні сьогодні я змогла трохи відпочити від їхнього контролю.

— Віко-о-о! Вікулік, ти чого тут сидиш? — почула я веселий голос.

До мене підлетіла Вероніка. Судячи з її стану, вечір у неї видався доволі насиченим.

— Ау, ти чого покинула танцпол? Пішли! Я там таких хлопців знайшла! Просто красені!

Я лише закотила очі.

Вероніка завжди була запальною. Вона обожнювала увагу й могла знайти привід для знайомства буквально будь-де. Для неї це було чи не найважливішим у житті.

— Не хочеш — я сама піду підчеплю когось! — додала вона, поправляючи волосся.

— Іди вже, — усміхнулася я. — Я трохи відпочину. І нехай нарешті приберуть це старе лайно. Ненавиджу такі пісні.

Я замовила текілу й зробила ковток. За хвилину замовила ще один шот.

Вероніка тим часом уже прямувала до компанії хлопців. Нічого не змінювалося. Вона завжди була такою.

Я зітхнула й похитала головою.

—Віко!

До мене підбігла Настя й нахилилася ближче, щоб я почула її крізь музику.

— Ти скажи Вероніці, що я пішла, добре? Вона зараз зайнята.

— Мені Паша написав.

— Той придурок? — перепитала я. — Настю, ти серйозно? Ти знову збираєшся його пробачити?

— Ну, Віко! — вона скривилася. — Я ж його люблю. І що я зроблю?

— Можливо, для початку перестанеш дозволяти йому витирати об тебе ноги?

— Це востаннє, обіцяю!

Вона швидко чмокнула мене в щоку й побігла до виходу.

Я лише важко видихнула.

Господи, як добре, що кохання ще не зробило з мене таку дурепу.

Я завжди була гордою. Навіть занадто. І якщо хтось зачіпав мою гордість, я могла відповісти так, що людина ще довго пам'ятала б цю розмову.

Не найкраща риса характеру, знаю. Але змінюватися я поки не збиралася.

— Сумуєш, красуне?

Я повернула голову.

Поруч зі мною сидів чоловік років сорока. Від нього відчутно тхнуло алкоголем, а погляд був надто самовпевненим.

— Дядечку, ви, здається, помилилися столиком, — спокійно відповіла я. — Ви трохи застарий для мене. Вибачте.

Його обличчя миттєво змінилося.

— Ти що, мала, зовсім знахабніла?

— А ви що, не зрозуміли з першого разу?

Він різко підвівся. Я помітила, як чоловік замахнувся, і встигла відступити.

— Ей! Ви нічого не переплутали? І взагалі, ви знаєте, хто мій батько?

Так, я не була святою. Звична фраза злетіла з моїх губ майже автоматично.

Та чоловіка це, схоже, зовсім не вразило.

На щастя, за мить поруч з'явився охоронець клубу. Молодий хлопець, на вигляд років двадцяти. Він швидко втрутився, відтіснив чоловіка від мене й вивів його з приміщення.

— Вас хіба не вчили, що на жінок руку піднімати не можна? — кинув він йому наостанок.

Я залишилася біля барної стійки, намагаючись осмислити те, що щойно сталося.

А потім мій погляд випадково зупинився на рятівникові. Темне волосся, високий зріст, міцна статура. Виглядав він досить привабливо. Саме такий типаж мені подобався. Я мимоволі затримала на ньому погляд трохи довше, ніж потрібно. Коли я вийшла на вулицю подихати свіжим повітрям, той самий хлопець несподівано звернувся до мене:

— Слухай, принцесо, сукня в тебе, звісно, яскрава. Але бренд на етикетці не захищає від сорокарічних збоченців. Наступного разу разом із сукнею купуй у татка мізки або хоча б нормальну охорону.

Я завмерла.

Серйозно?

— Ти що, взагалі? — обурилася я. — Ти хоч розумієш, скільки коштує ця сукня Dior?

Він лише ледь помітно всміхнувся.

— І що? Від цього вона стає бронежилетом?

Я обурено видихнула.

— По-перше, навіть якщо я вийду на вулицю в одній білизні, це не дає жодному чоловікові права до мене чіплятися. А по-друге, я бачу, ти зовсім нічого не розумієш. Не треба судити людину за її фінансовим становищем.

— А я й не суджу, принцесо. Просто іноді гроші не можуть вирішити всі проблеми.

Він розвернувся й пішов, залишивши мене стояти з відкритим ротом.

Я ще кілька секунд дивилася йому вслід.

Нахаба.

Абсолютний нахаба.

І хто взагалі дав йому право так зі мною розмовляти?

Я повернулася до клубу, знайшла Вероніку, попрощалася з нею та викликала машину. Вечір, який мав стати приємним відпочинком, остаточно зіпсувався.

Додому я повернулася вже далеко за північ.

Намагаючись не шуміти, тихенько зачинила за собою двері й зняла підбори. Мама зараз відпочивала з подругами на Мальдівах, тому я сподівалася, що зможу спокійно дістатися своєї кімнати.